Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. «Відповідає... за допущене... погіршення майна» — це диспозиція правової норми, яка сформульована в ч. 1 ст. 1214 ЦК та з урахуванням ч. 1 ст. 22 і ч. 1 ст. 1166 ЦК має тлумачитись як покладення на зазначену особу обов’язку відшкодувати шкоду, що виникла на боці власника майна в результаті погіршення майна. Гіпотезу цієї правової норми складають погіршення майна та інші обставини, на які зазначається у ч. 1 ст. 1214 ЦК. Із ч. 1 ст. 1214 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori при тлумаченні виявляється ще одна гіпотеза, відповідно до якої особа, яка безпідставно набула майно, відповідає також і за допущену нею втрату майна. Якщо ж за допомогою висновку а fortiori не виявити правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1214 ЦК, то виникне нелогічна ситуація: особа, яка безпідставно набула майна, відповідає за його погіршення, але не відповідає за його втрату, а застосування ч. 1 ст. 1214 ЦК набуває вульгарно-бюрократичного характеру.

15. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється «якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан». Буквально умовою зупинення перебігу позовної давності є перебування у складі Збройних Сил України однієї із сторін (або позивача, або відповідача). Але із п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється ще один правовий припис, відповідно до якого підставою зупинення позовної давності є одночасне перебування і позивача, і відповідача у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (якщо для зупинення перебігу позовної давності достатньо перебування однієї із сторін у складі Збройних Сил, то тим більше позовна давність зупиняється в разі перебуванні у складі Збройних Сил обох сторін спору).

16. Підставою для скасування постанови або ухвали в адміністративній справі є «порушення норм матеріального або процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи або питання» (п. 4 ст. 202 КАС). Цей правовий припис застосовується у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права. Якщо п. 4 ст. 202 КАС тлумачити буквально, його не можна застосовувати за наявності одночасного порушення норм матеріального і норм процесуального права. Але із ч. 4 ст. 202 КАС непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким це законодавче положення підлягає застосуванню і до випадків порушення норм і матеріального і процесуального права (якщо рішення або ухвала суду підтягають скасуванню у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права, то тим більше вони підлягають скасуванню при порушенні норм і матеріального, і процесуального права).

17. «Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10, 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України» (частина перша ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Зазначення на відповідні показники за допомогою висновку a fortiori слід тлумачити так, що письмового дозволу Національного банку потребує придбання істотної участі, яке веде до володіння (чи контролю) десятьма або більше, двадцятьма п’ятьма або більше, п’ятдесятьма або більше, сімдесятьма п'ятьма або більше відсотками статутного капіталу банку. Якщо не звернутись до висновку a fortiori, то неможливо задовільно мотивувати застосування положення про 75 відсотків до випадків, коли особа прямо чи опосередковано володіє 80 відсотками чи контролює 80 відсотків статутного капіталу банку.

18. «У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник розглядає у п’ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником» (частина перша ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Встановлено також, що «орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття.

У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору» (частина четверта тієї ж статті). Як бачимо, зазначені наслідки настають тільки у разі пропуску триденного строку, встановленого для повідомлення про прийняте рішення. Виникає питання про те, які ж наслідки тягне неприйняття такого рішення чи нерозгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли повідомлення роботодавця про це законом не передбачене і втрачає будь-який сенс. Відповідь на це питання має бути дана із використанням висновку a fortiori: якщо прийняте виборним органом первинної профспілкової організації рішення про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не перешкоджає звільненню працівника, якщо роботодавець не був повідомлений про прийняте рішення впродовж трьох днів після його прийняття, то тим більше звільненню не може перешкоджати неповідомлення роботодавця про прийняте рішення у зв’язку з неприйняттям рішення протягом п’ятнадцяти днів чи нерозглядом письмового подання роботодавця в зазначений строк. При цьому право на звільнення у роботодавця виникає зі спливом вісімнадцяти днів, що складаються із зазначених вище п’ятнадцятиденного і триденного строків.

Зроблений висновок підтверджується ще одним висновком a fortiori. Необґрунтована відмова виборного органу первинної профспілкової організації у згоді на звільнення, тобто порушення вимоги закону про обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення, дає роботодавцю право на звільнення працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (частина шоста ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Тим більше такою підставою має бути визнане невиконання вимоги закону про розгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли відповідне подання роботодавця і взагалі не розглядалось впродовж встановленого строку, не здійснювалась спроба вирішити питання та обґрунтувати відмову у наданні згоди на звільнення працівника.

19. «Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору» (частина друга ст. 38 КЗпП). Із наведеного правила судова