Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

опустив бінокль і подивися на мене абсолютно неазіатським поглядом: очі на лоба що в татар, що у хохлів однаково лізуть. Маракував Радик швидко, не те що його «наставник».

— Не люблю я по річках ходити. Створи, буї ліворуч-праворуч. Як по проспекту. Думати не треба, — сказав ще одну дурницю капітан Олег.

— 93-ій! Увійшли ви вже у Рвач? Ворушіться. Там «Юліус Фучик» на Широкому Плесі назустріч вам йде, — одразу ж відгукнулося на цю дурницю Кізомис-радіо 18. Оперативно, як Бог, який, як відомо, не фраєр.

І звідки все ж він звалився на наші голови, цей Палич? Ось що за дурища цей ліхтеровоз «Юліус Фучик», він точно здогадується. Диви пополотнів як. За папіросу, як потопельник за соломину, схопився. Забув навіть, що лише «Мальборо» курить, Дік Сенд наш сорокалітній.

* * *

Дачний сезон на Потьомкінських островах був у розпалі. Рибалки закинули вудки з містків, діти хлюпалися під берегом, безсоромно, топлес, засмагали на містках емансиповані херсонські жінки. На кожен ПТС, що каналом проходить, увагу звертати — забагато честі. Та хоч у телескопа нехай розглядає, нахаба.

Родіон так само майстерно, як з «Юліусом Фучиком», розходився з водними велосипедами під Гідропарком. Занервував, правда. Чорти його маму знають, що у цих велосипедистів у головах! Улюблену примовку про дорослих мужчин, які займаються якоюсь дурнею, до них не застосуєш.

З-поза Карантинного острова вже відкривався нижній рейд. І пливли течією білі пластівці піни. Якийсь турок-тисячник вантажився в порту міндобривами.

Херсон насувався на нас невідворотно, як розплата за гріхи.

* * *

— Так я не зрозумів, — сказав Скользький. — Не міг же він дати драла без диплома. І шмотки всі на місці. Магнітофон і касета з Леонтьєвим тільки зникли.

— Слава Богу! — сказав Дід Вітька. — Нарешті цей цирк хоч кудись поїхав.

— Слухай, Пашко, хоч зараз поясни, навіщо ти притяг на пароплав карту Східно-Сибірського моря?

— Ну так стоїмо ж на Кошовій, прямо під морехідним училищем. Кузня кадрів, бастіон морської освіти і все таке. Дай, думаю, зайду. Мені лише подивитись одну фігню на тій карті й треба було. Пішов у кабінет навігації. А викладач мене ще пам’ятає, спитав, чому після армії не відновлююся.

Ну, думаю, тоді вициганю карту Чукотки по старій пам’яті. Той хмикнув, але каже, бери.

— Палич коли цю карту на штурманському столі побачив, аж підскочив, як чорт від ладану, — зареготав Кела. — Що там на ній такого?

— Магнітне схилення. Ось дивіться, в нас, на Чорному, воно східне, додатне. А в них, на Чукотці, західне, від’ємне. Не скрізь. Над Східно-Сибірськими островами магнітна аномалія, мінус десять. І тягнеться вона аж до — правильно, порту Певек, Чукотський автономний округ. Тобто коли в нас його віднімати треба, в них додавати, ну і навпаки. Його якийсь тамтешній штурманець натаскував по навігації по бистрячку, без теорії, лиш би курс тримав. А воно он як вилізло. Він і на Чорному морі, як по Чукотці їздив усю дорогу. В судноводійській же науці нічого надприродного нема. Як два пальці об асфальт. А дипломи купимо. Отак та постійна наша похибка під десять градусів, «поправка на чукчу», і набігала. Ну, грубо. 4,5 туди, плюс 4,5 сюди — ось воно й майже десять. І як ми взагалі хоч кудись потрапляли?

— Методом опитування місцевого населення, — зареготав Дід.

— А хочеш почитати, що Дюма-онук наш понаписував? Лист до Семена таки досі в мене, — запропонував Дід.

— Ні, ось Семен з Одеси приїде, нехай сам і читає.

— Я дзвонив учора, — сказав Скользький. — Всю лялькову комедію пояснив в особах. Семен каже, тобі могорич з нього, Пашко. Тільки ось шпалери доклеїть, і примчить з Одеси розгрібати, що цей клоун нахомутав.

— Показились усі з цими шпалерами, — сказав Дід Вітька. — Сідай, Пашко, за шахи краще.

— Без одної тури! — почав торгуватися я, але все рівно Дідові знову ганебно продув.

— Слабак ви, Ватсоне, — сказав Дід.

— І як ти тільки тенора нашого викрив? Ну «смутні сумніви» бентежать. А в нас їх не було? Ну, пройдисвіт. А ми самі хіба не такі? Але ж рік вербований з нами, кадровими, відкатався.

— Він же тебе не підбивав колишній дружині подзвонити. Ну, поговорили про те, про се. А наостанку вона передала йому привіт від начальника… аптекоуправління.

— Але хлопці, так я не зрозумів, — знову почав Скользький. — Його корочка тристатонника в сейфі разом з іншими. Ключі у Радика. Не міг же він утекти без диплома.

— Знаєш, Вітько, мені здається, я знаю, на що пішли чотириста доларів з тих дев’ятисот, яких не вистачало. Мені здається, грузинам фіолетово, що номер на ксерокопії диплома був механічний.

Капітан Палич був відсутній на судні вже третю добу. Капітан далекого плавання Жаров уже, мабуть, прямував до нових портів, нових пароплавів і нових ошуканих судновласників, матросів та самотніх жінок.

— Я тут порахував, — сказав Дід Вітька. — Одного порту йому вистачало в середньому на рік. Одесу, Херсон викреслюємо, Феодосія на ум пішла. Маріуполь, Батумі — та Боже ж мій. Скільки там тих портів залишилося?

* * *

З того часу я завжди питаю прізвище капітана, перш ніж найматися на судно. Не те, щоб мені було тісно на одному морі з капітаном Олегом, але я зітхну спокійніше, коли цей сибірський аптекар перебереться на Балтику.