В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Він же теж ніби не кримінальний злочинець, і не фінансовий аферист, хоча й вивчає в Лондоні фінанси. А ваша газета, якщо я не помиляюсь, висвітлює переважно кримінальні події.

«Розумаха, — похвалив Богдан, — логіка працює непогано».

— Це все правильно, — почав виплутуватися, — але я співпрацюю також з іншими виданнями. Законом це не заборонено.

— Тепер ясно.

— То як щодо зустрічі?

— У принципі, можна.

— Де вам зручніше?

— Метро «Печерська». Біля виходу до ЦВК.

— Коли?

— Давайте за годинку. Влаштовує?

— Абсолютно.

— Як я вас упізнаю?

— Наберете.

— Логічно.

Подивився на телефонний годинник. Шикарно. Щоб дістатися до метро «Печерська» без запізнень, часу вистачить з головою. Ще й порцію «Пломбіру» встигнеш з’їсти.

Про Ігоря Денисенка можна сміливо сказати «красень». Лисиця, правда, мало тямив у чоловічій красі, але інтуїція підказувала, що це — саме він. Повірив. Адже неписані закони Хаммурапі, як, втім, і писані, суворо вимагали «вірити маленькій людині, що живе в тобі і промовляє голосом бога» (§ 283).

…Сто вісімдесят сантиметрів молодого засмаглого тіла. Акуратно зачесане чорне волосся. Стрункий. Спортивний. Одягнутий у світле й легке. Викапаний секс-символ. На обкладинку глянцю — й чекай листів від прихильниць. Вони тобі вже проходу не дадуть.

— Може, спустимося до піцерії? — поцікавився «журналіст».

— Дякую, я не голодний. Давайте відразу до справи. У мене ще плани.

— Сядьмо? — підкинув конструктиву професор, кивнувши у бік лавки.

— То що вас цікавить? — запитав Денисенко, коли розмістилися спинами до легендарної будівлі ЦВК. Зовсім поряд бульвар Лесі Українки, ні на мить не стихаючи, виконував непросту цілодобову роботу. Покликання. Не інакше.

— Яким був у ліцеї, який зараз, що планує робити в цьому житті. — Богдан говорив, наче відкидав кісточки на рахівниці.

— Якщо відповім, що в ліцеї був старанним, зараз наполегливий і планує стати щасливим, вас така відповідь не задовольнить? — Ігор дивився на Лисицю, а його очі танцювали нижній брейк. Уміло й агресивно.

— Саме так. І нашу зустріч вважатиму даремною. Думаю, як і ви.

— Розумне витрачання часу приносить гроші. А нерозумне…

— Ігор на хвильку замовк, а потім продовжив: — Дмитрик, загалом, непоганий хлопець. Великі батьківські капітали його не зіпсували. Та й навряд чи що-небудь узагалі зможе хоч колись це зробити. Тому що він правильний. Такий, справжній. Знаєте, у мажорів є два шляхи. Насолоджуватися батьковим статком, переплавляючи життя на пшик. Існувати безпроблемно сьогодні і знати, що так само відбудеться завтра. І що наступного дня все повториться знову. З постійною стабільністю. І всі свої обов’язкові життєві перемоги ти можеш одержати завдяки всемогутнім розцяцькованим клаптикам паперу. І вони купують дипломи, лауреатство, кохання. Але ні розумові, ні тілесні м’язи не тренуються. Пересувний переробний комбінат. Купив. Переробив. Досяг. Можна почивати на лаврах. Життя склалося. І думки вже займають чергу до Нобелівського комітету. А потім — ранній фініш на голці чи з порошком у носі…

Але є й інший вибір. Довести, що ти — теж чогось вартий. І що все одно відбувся б і без солідного батькового рахунку в банку. Дмитро належить до таких. І коли хтось, почувши його прізвище, цікавився, чи не син це, бува, того Довганя, він підтверджував, але наголошував (причому — дуже твердо), що його звати Дмитро. Юнацький максималізм, звичайно, але стрижень у нього нічогенький. Незламний. Так Дмитрик протестував проти стереотипів: ага, раз «синочок», значить — слабак, живеш батьковим розумом і грошима, а сам ні на що не здатний. Він, узагалі, терпіти не міг речей тривіальних. Заяложених. Завжди прагнув оригінальності, неповторності. У КВК наша команда, де Дмитро незмінно капітанствував, використовувала жарти лише власного крою. Анекдоти або чужий продукт для нього завжди — табу. І переконати в чомусь іншому ніхто не міг. Навіть Ілонка, хоча між ними й проскочив амур. І, що цікаво, серйозна підготовка й постійне шліфування номерів давали серйозні результати. Ми взяли кубок району. Журі пророкувало перемогу і в місті, але у Дмитрика сталася трагедія. Батько покинув їх із матір’ю й одружився з якоюсь там Айседорою. Ну, це Дмитро так її називав. Вона наче танцівницею була.

«Це точно, — подумав Богдан, — тепер уже була».

— Ця батькова зрада, — продовжував Ігор, — (а з того часу він батька інакше, ніж «зрадник», ніяк і не називав, хоча раніше жодного образливого слова щодо нього — там, «предок» чи «старий» — від Дмитрика ніколи не чули) вибила його із сідла. Він став злий. Замкнувся. Одного разу мене навіть ударив. У відповідь на пропозицію помиритися з батьком. Ударив несильно. Не для того, щоб завдати болю, а, швидше, щоб навіть думку таку не допустити. Але я його зрозумів. Він, правда, вибачився потім. З того часу однією з його улюблених фраз стала «не