В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

люблю зрадників». Це батькове одруження перевернуло його життя догори дриґом. Якось ураз став іншою людиною. Ніби байдужим до всього. Порвав з Ілоною. Перестав займатися КВК. А без нього наша ліцейська збірна якось втратила шарм. Родзинку. Обличчя, якщо хочете. Знаєте, у футболі кажуть «воротар — це півкоманди». У нашому випадку половина — це капітан. Так, наче він тримав 51 % акцій — контрольний пакет, що називається… З перших днів, коли дізнався про батька й ту Айседору, пообіцяв убити обох. Носився з цією ідеєю, як дурень з писаною торбою. Почав напитувати зброю. Я відмовляв його, як міг. І з часом, слава Богу, він облишив цю ідею-фікс. Єдиним, до чого не збайдужів, залишалося навчання. А ще — теніс. І хоч той період став надзвичайно складним, Дмитрик зціпив зуби й золоту медаль таки одержав. Батька на випускний не запрошував. А коли той усе ж приїхав, не пустив, застерігши: якщо той зайде до актової зали, її залишить Дмитро. Не одержавши атестат. Батько, знаючи крутий норов синочка, відступив…

Дмитро завжди доводив задумане до кінця. Одного разу, коли ми навчалися у восьмому, його образили одинадцятикласники. Троє. Здорові лосі. Боксери чи що. На очах усього нашого класу почали плювати Дмитрові на спину. Ще й хизуватися, у кого плювок більший удасться. А потім ще й побили. Слідів, правда, особливих не залишили. Дмитро розумів, що його провокують, і не став відповідати. Але пообіцяв, що вони скоро плюватимуться кров’ю. Так і сталося. Досі невідомо, як усе відбулося (скільки не допитував, так нічого й не дізнався), але через кілька днів ліцей облетіла новина: усім трьом кривдникам повибивано зуби. А одному так взагалі наче щелепу зламано. Отака історія з продовженням. Так що палець у рот йому не клади: відхопить разом із рукою. Учителі, та й ми, поважали його за чесність і справедливість. І боялися, якщо відверто. Особливо стали остерігатися після того випадку зі старшокласниками.

Одержавши атестат, я подався в Шевченка, а Дмитрик — до Лондона. Там студіює фінанси. До речі, вступив блискуче. І в лондонському універі задніх не пасе. Шкода, бачимося тепер рідко. Тільки на канікулах. Хоча по телефону частенько спілкуємося. Цього літа, правда, щось у нас не дуже склалося. То закривали сесійні питання. Потім Дмитра затримали якісь справи. Після того, правда, десь із тиждень поспілкувалися, покаталися на його машині по Україні (сказав, що скучив за рідною землею). Знаєте, озера, поля, ліси. Усе своє, не таке, як на чужині. Потім я полетів до Хорватії на три тижні, а Дмитро днів за десять повернувся до Лондона. Річ у тім, що він відсилав резюме до якоїсь лондонської фінансової контори (вирішив набути практичного досвіду). І його взяли на роботу. Тому так хутко здимів. Одразу після їхнього дзвінка. Хоча планував відпочивати до середини серпня, бо якраз на той час обіцяли дати відповідь. Але потреба в працівникові виникла раніше. Я прилетів тридцять першого липня, а третього серпня знову з'явився Дмитро. Без попередження. По телефону сказав, що приїхав на побачення. Виявляється, я не все знав. Коли після того, як провів мене, він повертався з аеропорту, взявся підвезти якусь дівчину. Дорогою роззнайомилися, погомоніли, і він — закохався. З першого погляду. Почали зустрічатися кожного дня. У телефонних розмовах нічого про неї не казав. Розповів тільки матері, показав фото на телефоні. Тітці Надії не сподобалася і сама дівчина, і те, що вона з простої сім’ї. Тому заборонила з нею зустрічатися. Спалахнула сварка… Загалом, банально все це якось… Монтекі-Капулетті… Дмитро переселився жити до найманої квартири. А потім — виклик до Лондона.

Цього разу він прилетів таємно від матері. На побачення. Третього прилетів, а четвертого полетів. Одразу після прильоту написав листа електронкою. Вибачився, що не зустрівся зі мною, розповів про побачення. Все там у них серйозно закрутилося. Шкода, що тітка Надія проти. Вона — жінка жорстка. Владна. Важко буде Дмитрикові легалізувати ситуацію.

— А він не говорив, коли наступного разу з’явиться?

— Не говорив. Він — людина мобільна. Коли захоче, тоді й прилетить.

— Але ж зараз він працює.

— Так. Але я не знаю, яка там робота. Наскільки завантажений. Можливо, кілька годин на день. А може, — взагалі, коли контора викликає. А це ще з тим коханням… Візьме й зовсім усе закине. Крутитиме зі своєю красунею… Шкода тільки, що таємно. Тітка Надія така… Ух… Поперек дороги їй не ставай. Розчавить.

— А що за одна його нова кохана, ви, звісно, не знаєте.

— Ні. Але, гадаю, скоро дізнаюся. Дмитро обов’язково познайомить. Щодо цього він такий. Про свої амурні справи розповідав часто. Не те щоб у дрібницях, але картина вимальовувалася.

— А з цією, Айседорою, він був знайомий?

— Не думаю. Він одразу так її зненавидів, що, швидше за все, до цього не дійшло. Та й навіщо?

— Ви ж говорили, що погрожував убити?

— То хіба для цього обов’язково знайомитися?

— Не обов’язково, звісно, але принаймні — хоча б знати в обличчя.

— Ну це вже із серії наших припущень. А там можливе все.

Цей юнак говорив усе правильно й по-правильному. Цікавий і приємний співрозмовник. Майбутня еліта. Справжня. За яку не буде соромно. Яка знає, що в особовому листку з обліку кадрів треба писати тільки реальні факти. Навіть якщо цей листок — для посади міністра юстиції.

— А ви не могли б дати його номер… І електронну адресу, — поцікавився Богдан.

— Ні, звісно. Інформація ж особиста. Хоча запитаю. Якщо дозволить — з радістю передам.

— Гаразд, — звівся на