Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Може, й так… Але коли людина не знає чогось, то це на краще.

– Чому?

– Та тому що знання завдає скорботи!

– Он як ти… Марусю… Знання відбирає в нас надію…

– Це ти… Це тобі… Просто треба жити… Коли біда, то біда…

– Я не знаю… Ох, Марусю, я не знаю… Чи зможу змиритися… Павлик був… Він був усім… Яку мені знайти розраду?…

– Ти… Тільки… Просто погодься…

– Як же?! Адже я… Я… Так його… любила… Так… Любила…

Була глупа ніч. Дві жінки сиділи в темряві, бо пітьма була суголосна тому, що коїлося в їхніх душах. Їм би розірвати ці кайдани! Піднестися над власним горем, ніби чайки над Дніпром, які кигичуть високо в небі! Але вони не могли – були прив’язані ланцюгами до землі, прикуті до власних ран. Мовчали, тому що муки самотності не терплять жодних звуків. Коли вони нарешті пішли спати, то ніч за вікном обвуглилась, хмари закрили зорі та місяць, і щільний морок накрив місто.

Першого березня сонний ранок був розбурханий гуркотом гармат з боку Ірпеня. Здавалося, що вони гатять уже по житлових кварталах, а осколки розлітаються на багато кілометрів навколо, розбиваючи вікна й ліхтарі на Хрещатику. Але ж ні – стрілянина тривала за Києвом, у передмісті, й ранкове повітря здригалося від вибухів. Ближче до обіду все стихло. Якась оманлива весняна благодать розлилася по широких київських вулицях, віщуючи настання тепла й танення снігу. Надворі стало навіть затишно; було приємно споглядати прозору небесну блакить в очікуванні того, як вона наллється ще більшою синявою і теплі хмарки попливуть над містом. Маруська була на Прорізній, коли трохи вище, на Володимирській, почулися крики. Вона здригнулася, хотіла було сховатися, але якась невідома сила рухала нею далі, і вона – усупереч власній волі – пішла далі.

Йшла, ніби не в цей моторошний час, коли кожен крик міг означати лише одне: жорстоке горе блукає десь неподалік, як дикий пес, ладне напасти на випадкового перехожого, щоб покусати його мало не до смерті або ще гірше – залишити на дорозі холодне тіло з розбитою головою. Але незважаючи на усвідомлення можливої біди, керована невідомим інстинктом, вона опинилась біля проїзної частини, і перед нею вмить постала шеренга солдат, одягнених в українські однострої, – хто на конях, хто пішки. Один із них іноді покрикував, а потім підносив жовто-блакитний прапор на тонкому древку.

– Ох ти, що тут коїться! – мимоволі скрикнула Маруська. Вуличні роззяви тіснилися на тротуарі. Вози зупинялись, коні незадоволено фиркали, але стишували хід. Візники підводились на передку, щоб краще роздивитись, як далеко розтяглася солдатська валка, що змією звивалася між вулиць.

– Ого! Та ж Ганнуся моя! Ганнуся! – видихнула Маруська, заметушилася, розвернулась і стрімко попрямувала до заповітної арки, що вела до підворітні. Потім зайшла до свого під’їзду, піднялась до квартири, відчинила двері й відразу – з порога – закричала: «Повернулися!»

Ганна Дмитрівна, перелякана раптовою появою Маруськи, умить поблідла. Їй здавалося, що Примаков переслідує її, нишпорить у місті, намагаючись виявити пропажу. З того дня, коли вона забрала матінку в цю квартиру, жінка щохвилини очікувала на вторгнення червоноармійців і неминучу розправу. Тому з голосною з’явою Маруськи перелякана Вітко похитнулась і мало не впала, але втрималася, спершись об стіну.

– Що сталося? – насилу вимовила Ганна Дмитрівна.

– Повернулись! Українці повернулись! – промовила Маруська й зненацька, несподівано для самої себе, усміхнулася.

Так вони стояли кілька секунд, а тоді Вітко кинулася до Маруськи й обійняла її, неначе та була ангелом, що приніс їй добру звістку, а сама вона – біблійною дівою. Від такого несподіваного поруху Маруська заклякла, завмерла. Ніжності та усе інше, бабське, не було їй властиве; будь-який вияв щирості та приязні вона вважала за слабкість, здатну знищити її. О, хто й коли зазирнув у пустинну душу вуличної дівки й не жахнувся від безмежного, страшного вакууму? Хто дослідив пітьму її серця так, щоб не заблукати в чорноті болю? Де сміливці, здатні зануритися в жорстокий світ хвойди? Як могла опинитися поруч із нею подруга, готова прийняти всі хиби пропащої душі? Не було їх до цього дня. Ганна Дмитрівна на радощах обійняла Маруську, а та стояла наче вкопана. Ніщо, чуєте! Ніщо не було здатне повалити її, примусити поступитися. Але тепер – в одну мить, як часто буває в житті – вона раптом відчула тепло рук Вітко в себе на плечах, як відчувають близькість подруги; близьке дихання людини, для якої вона – не річ для задоволення статевого потягу; биття чужого серця – не осоружного їй.

– Годі тобі, годі. Либонь, він повернувся, – мовила Маруська.

Ганна Дмитрівна розімкнула обійми, трохи відступила.

– Якби ж твої слова справдилися… Якби ж… – відповіла Вітко.

– Та чого там… Піду-но я до тебе на квартиру. Може, він там? – Маруська дивилася на Ганну Дмитрівну так, ніби бачила її вперше.

– Матінко… Та він же може прийти в порожню квартиру й подумати, що нас знищили червоні! – жахнулася жінка.

– Отож! Гаразд, я піду, а ти носа на вулицю не потикай! – Маруська раптом подумала, що в такому стані, відчувши душевне тепло, вона може розплакатися. А цього на людях вона собі ніколи не дозволяла. – Скоро повернусь, – пробурмотіла Маруська, відразу розвернулась і вийшла.

Двері зачинилися. Десь за стіною плакала дитина. Її голос, повен високих нот, звучав так, ніби весь будинок плакав від усвідомлення власної безпорадності. Ганна Дмитрівна глянула, як почувається матінка, пройшлася кімнатою. Щоб чимось розважити себе, заходилась витирати пил, драїти підлогу й вимітати шматочки шерсті, ґудзики та крихти з-під великої