Олександр Медведєв - Танці утрьох

— А скільки там виходило? З відсотками?

— Вісім п’ятсот.

— І ви кажете взяла, і порвала розписку? Демонстративно? Може, це була ксерокопія?

— Ні, оригінал.

— Цікаво. Взяла і, власне кажучи, подарувала вам таку, загалом, чималу суму? — я щиро здивувався.

— Ви не знали Марини… Вона була жінкою імпульсу, гроші в її житті були не головним. Тим більше, повірте, їх у неї вистачало, — резюмував Сапегін не без цинічної нотки в голосі.

— Зрозуміло. А що ви знаєте про Осетинського?

— Про кого?

— Про її чоловіка, Михайла Осетинського.

— Ну що я можу знати? Був у неї у фірмі модельєром, потім вони одружилися…

— Ви не були з ним знайомі?

— Ні, — заперечливо похитав головою Сапегін.

— Шкода, дуже шкода.

— А що?

— Бачите, мені не дуже хотілося б, звичайно, розкривати наші маленькі таємниці, але тепер, коли справа Рубіної майже вже закрита, я, мабуть, нічим не ризикую. Гретинський у всьому зізнався, — збрехав я і краєм ока стежив за реакцією Сапегіна. Той криво посміхнувся.

— Он воно що. Зізнався… А я вже думав, що ви підозрюєте мене.

— Ні, у нас немає підозрюваних — тільки один обвинувачуваний. Я раптом подумав, що ви можете знати те, чого не знає ніхто. Але, на жаль, ви не маєте ніякої додаткової інформації, — сказав я, встаючи. — До побачення.

— До побачення. Радий, що вбивцю так швидко знайшли. Чесно кажучи, серед народу побутує думка, що міліція рідко швидко знаходить убивцю.

Йому не варто було цього говорити. Я відпустив дверну ручку і, обернувшись, сказав:

— Дякую за щирість. До речі, ваш вінок на похорон вчасно доставили аж із Парижа.

Сапегін знову посміхнувся.

— Сотовий зв’язок. Сьомого мені подзвонили прямо перед вильотом і я дав відповідні вказівки своїм співробітникам.

— Обов’язково придбаю собі сотовий телефон, гарна штука.

З цими словами я залишив обвішану рекламними плакатами Багамських островів і Мальорки обитель зведеного брата Марини Рубіної.

У приймальні сиділа дуже гарна, але не дуже молода секретарка — власниця неприємного голосу, що пролунав за моєю спиною, коли я входив до кабінету Сапегіна.

— Скажіть, красуне, а що вам подарував Боба, приїхавши з Парижа? — запитав я, навалюючись обома ліктями на її стіл.

— Ніяка я вам не красуня, — автоматично відповіла вона, але, очевидно зметикувавши, що посередні податкові інспектори себе настільки розв’язно не поводять і пана Сапегіна Бобою не називають, спохватилася і досить мило прощебетала:

— Тобто, я хотіла сказати, нічого особливого. Ручку із портретом Алена Делона, де він підморгує.

«Або вміє тримати язик за зубами, або не коханка, — констатував Кононов. — Коханці з Парижа можна привезти щось більш істотне».

— І довго він там, у Парижі, вишивав?

Вона закотила очі до стелі і торкнулася кінчиком язика ручки.

— Днів шість, не менше. Тільки позавчора повернувся.

— А що це у вас на щоці? — я злякано глянув їй в очі.

— Де? — вона машинально торкнулася рукою щоки.

— Мій гарячий поцілунок, — сказав я і, незадоволений своїм жартом, розмовою із Сапегіним і тим, що в нього є незаперечне алібі (звичайно, я можу опитати співробітників; перевірити касу аеропорту; зв’язатися із французькими колегами, але всі вони підтвердять, що шостого числа той справді був у Парижі), та ще й будучи голодним, вийшов на вулицю під проливний дощ.

10 травня, 15.31

Дорогою до Управління, я намагався розібратися з тим, що ж насправді сталося у будинку моди. Якщо вбито не Марину Рубіну, а вона сама десь ховається, але при цьому не боїться привселюдно з’являтися у своїй власній фірмі, то це ще не привід, щоб утішатися. Якщо ж не вона — тоді хто? У такому разі необхідно визнати, що на цвинтарі закопали труп, ідентифікувати який тепер, навіть якщо його відразу відкопати, що теж не так вже й просто зробити (юридично) і не так вже й приємно (фізично), майже неможливо. Якщо вбито все-таки Рубіну, то чому п’ять осіб, не змовляючись, твердять, що бачили її, а Смолич примудрився ще й по телефону порозмовляти з нею. До речі, цікаво, чи не Мариночки дух дзвонив мені два останніх вечори, пророцтвуючи про часи, коли повстануть мертві?

Але навіть якщо припустити, що вбито таки Рубіну, а по будинку моди гуляє її привид, однаково відкритим залишається питання про вбивство.

Комусь же вигідно засадити Осетинського? Раптом я зупинився як укопаний: мене осяяло прозріння. Я згадав, що є ще один спадкоємець. Наталя. Мотив у неї є. Беззаперечного алібі нема. А захищає вона Осетинського з власних міркувань. Зрештою, чинячи так, дуже легко прикриватися. Те, що передати записку Котова просив чоловік, а не жінка — абсолютно ні про що не говорить. Наталя може бути в змові з ким завгодно. До речі, щодо змови. Хіба у Ходоша на обличчі написано, що він