Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

яка виступає проти марновірства, просить поради у служителя релігійних забобонів. Художник сидів поруч із Дарнвеєм і втрутився, перш ніж священик устиг відповісти.

— Цей збіг обставин справді дивовижний, — з вдаваною життєрадісністю промовив Пейн. — Та всі ми… — і тут він замовк, немовби його вдарила блискавка.

Почувши слова Пейна, Дарнвей різко повернув голову, його ліва брова припіднялася вгору, і на якусь мить всі побачили у ньому обличчя з портрета; зловісна подібність була така разюча, що всі присутні мимоволі здригнулися. У старого слуги вирвався з грудей приглушений стогін.

— Ні, це все марно, — хрипло промовив він. — Ми стикнулися з чимось дуже жахливим.

— Так, — погодився священик. — Ми справді стикнулися з чимось жахливим, з найжахливішим із того, що мені відомо, — з безглуздям.

— Що ви сказали? — перепитав Дарнвей, не зводячи очей зі священика.

— Я сказав — з безглуздям, — повторив священик. — До цих пір я не втручався, бо це мене не стосувалося. Я лише тимчасово виконую обов’язки місцевого пароха, і приходив до замку на запрошення міс Дарнвей. Та якщо вас цікавить моя думка, то я вам відповім. Жодного фатуму родини Дарнвеїв, звісно, немає, і ніщо не забороняє вам одружитися. Жодна людина не приречена скоїти навіть мізерний гріх, не згадуючи про такий важкий гріх, як вбивство чи самогубство. Ви не змушені діяти проти власного сумління лише тому, що ваше прізвище Дарнвей, ані проти мене, тому що моє прізвище Бравн. Фатум Бравнів, — з іронією додав священик, — або ні, краще звучатиме: зловісний фатум Бравнів.

— І з усіх присутніх саме ви це мені радите? — здивовано запитав австралієць.

— Я раджу вам почати думати про щось инше, — бадьоро відповів священик. — Чому ви перестали цікавитися мистецтвом фотографування? Куди подівся ваш фотоапарат? Тут, унизу, звичайно ж, надто темно для фотографування, та на другому поверсі ви могли б облаштувати собі чудову фотостудію. Кілька найманих працівників могли б вам швидко зробити там скляний дах.

— О ні, — запротестував Мартін Вуд, — мені видається, що ви мали б бути останньою особою, яка запропонує таке святотатство: перетворити готичні склепіння на фотостудію! Та вони, напевно, це найкраще, що ваша релігія дала цьому світові. Ви ж повинні з повагою ставитися до архітектури і мистецтва. І, взагалі, я не можу зрозуміти, чому ви так зацікавилися фотографуванням?

— Особливо я зацікавився денним світлом, — відповів отець Бравн. — А зокрема тут, де його дуже мало. А фотографування пов’язане зі світлом. Якщо ви не розумієте, що я ладен стерти з лиця землі всі готичні склепіння, аби зберегти мир в душі бодай однієї людини, то ви знаєте про мою релігію набагато менше, аніж вам видається.

Молодий австралієць зірвався на рівні ноги, ніби ошпарений.

— Свята правда! Оце я розумію! — вигукнув він. — Хоча, правду кажучи, я не сподівався почути це від вас, отче. Знаєте що, преподобний отче, я от візьму і зроблю щось, аби довести: я ще не позбавлений хоробрости.

Старий слуга уважно дивився на гостя з Австралії, він навіть боявся кліпнути, так, ніби цей молодик приречений на смерть.

— О Боже! — зойкнув він. — Що ж ви зробите?

— Я піду і сфотографую портрет, — відповів Дарнвей.

Однак не минуло навіть тижня, коли катастрофа, немов грозова хмара, знову почала нависати над замком Дарнвеїв. Вона затьмарила сонце розсудливости, до якого апелював священик, і замок знову занурився у похмуру темряву зловісного фатуму. Облаштувати студію було неважко. Вона нічим не відрізнялася від инших фотостудій — простора і світла. Та коли зайти у неї з темних кімнат нижнього поверху, то можна було подумати, що блискавично потрапляєш з похмурого минулого у блискуче майбутнє.

Містер Вуд, який добре знав замок, запропонував облаштувати одну із уцілілих на другому поверсі кімнат у затемнену лабораторію. Там Дарнвей проводив чимало часу при світлі червоної лампи, працюючи над своїми фотографіями. Якось Вуд навіть сказав, що з допомогою червоного світла він змирився з цим вандалізмом, тому що кімната з червоними відблисками на стінах була така ж романтична, як і печера алхіміка.

Того дня, коли вирішили фотографувати старовинний портрет, Дарнвей прокинувся зі сходом сонця і єдиними гвинтоподібними сходами, які з’єднували два поверхи, переніс портрет з бібліотеки до своєї студії. Там він поставив його на своєрідний мольберт, а навпроти розмістив на тринозі фотоапарат. Ще він сказав, що хотів би відіслати фотографію цього портрета одному відомому антиквару, який колись займався старовинними речами замку Дарнвеїв. Та всі розуміли, що розповідь про антиквара — це лише виправдання, за яким приховуються набагато серйозніші речі. Це був своєрідний духовний поєдинок, якщо не між Дарнвеєм і пророчою картиною, то між Дарнвеєм і його сумнівами; Він дуже хотів, щоб твереза реальність фотографії зіткнулася з темною і похмурою містикою старовинного портрета, і подивитися, чи денне світло не прожене тінь давніх століть.

Можливо, саме тому містер Дарнвей вирішив зробити все самостійно, без допомоги сторонніх, хоча через це йому довелося витратити на свій задум набагато більше часу. І ті, хто заходив до нього в кімнату, бачили, що він метушиться біля свого фотоапарату, не звертає ні на кого уваги і не надто радіє з візитів.

Старий слуга приніс йому обід, оскільки містер Дарнвей відмовився зійти вниз. Через якийсь час слуга повернувся і побачив, що тарілки порожні, та коли він виносив посуд, то замість подяки почув лише нерозбірливе бурмотіння.

Пейн зазирнув, щоб подивитися на процес фотозйомки, та майже відразу ж вийшов, тому що фотограф не мав ані найменшого бажання з ним розмовляти. Отець Бравн також зайшов нагору, щоб віддати Дарнвею лист від антиквара, якому хотіли відіслати фотографію портрета. Та йому довелося покласти лист на підносі і вийти, думками ж він залишився у заскленій кімнаті, наповненій денним світлом і пристрасною наполегливістю. Однак доволі швидко йому довелося пригадати, що саме він був тією особою, яка останньою зійшла сходами, залишивши засклену кімнату, а в ній самотнього чоловіка. Гості і мешканці замку зібралися у великій кімнаті, що межувала з бібліотекою, біля великого чорного годинника, який чимось нагадував чорну труну.

— І як там Дарнвей? — дещо згодом запитав Пейн. — Ви