Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

Священик потер рукою лоб.

— Зі мною діється щось недобре, — зі сумною посмішкою промовив священик. — А може, це яскраве світло мене засліпило і я не міг усього побачити. Але, чесне слово, в якийсь момент мені почало видаватися, що постать біля фотоапарата досить дивна.

— О, та це вас збентежила його кульгавість, — поспіхом відповів Барнет. — Це ж цілком зрозуміло.

— Що цілком зрозуміло? — різко запитав Пейн, водночас понизивши голос. — Ось мені, наприклад, не все зрозуміло? Що у нього з ногою? І що було з ногою у його предка?

— Саме про це йдеться у книзі, яку я нещодавно знайшов у родинному архіві, — відізвався Вуд. — Зачекайте, я зараз її принесу, — і він пішов до бібліотеки.

— Гадаю, містер Пейн мав причини, щоб поставити це запитання, — спокійно зауважив отець Бравн.

— Зараз я вам усе розповім, — ще тихіше відповів Пейн. — Врешті-решт, все у світі повинне мати раціональне пояснення; будь-хто може затримуватися під портрет. І взагалі — що ми знаємо про цього Дарнвея? Він поводиться якось дивно…

Усі присутні злякано дивилися на нього, здавалося, лише священик поводиться якось аж надто спокійно.

— Річ у тім, що портрет ніколи не фотографували, — сказав він. — Ось Дарнвей і взявся за цю справу. Я не вбачаю у цьому нічого дивного.

— Усе можна пояснити дуже просто, — з посмішкою відповів Вуд, він щойно повернувся і стояв, тримаючи в руках товстелезну книгу.

Та не встиг художник промовити й слова, як у чорному годиннику щось клацнуло, і, один за одним, пролунало сім ударів. Водночас із останнім ударом на верхньому поверсі почувся страшенний гуркіт, ніби в будинок вдарив грім. Отець Бравн кинувся бігти до сходів і був на другій сходинці, коли гуркіт врешті стих.

— Господи! — мимоволі вирвалося у Пейна. — Та ж він там зовсім один!

— Так, ми знайдемо там лише його, — не обертаючись, сказав отець Бравн і швидко пішов нагору.

Решта присутніх, оговтавшись від потрясіння, побігли за священиком і справді знайшли в кімнаті лише Дарнвея. Він лежав на підлозі серед обломків фотоапарата, три ноги штатива стирчали в різні боки, а викривлена нога містера Дарнвея безпомічно витягнулася на підлозі.

Якоїсь миті присутнім усе це видалося величезним і страшним павуком. Досить було одного погляду і дотику, аби зрозуміти — містер Дарнвей мертвий. Лише портрет стояв на своєму місці, і його очі немов світилися зловісною посмішкою.

Приблизно через годину отець Бравн, який намагався відновити спокій у домі, натрапив на старого слугу, який щось монотонно бурмотів собі під носом, майже так само механічно, як старий годинник. Священик не розчув слів, та він здогадувався, що слуга повторює:

Він хотів сказати старому щось утішливе, а той раптом опам’ятався, на його обличчі з’явився гнів, і він почав кричати:

— Це ви! — кричав він. — Це все ви і ваше денне світло! Може, тепер ви теж скажете, що немає ніякого фатуму Дарнвеїв?!

— Моя думка не змінилася, — м’яко відповів отець Бравн. Він хвильку помовчав, а потім додав: — Сподіваюся, ви все-таки виконаєте останнє бажання містера Дарнвея і прослідкуєте, щоб фотографію таки відіслали антикварові.

— Фотографію! — вигукнув доктор. — А навіщо? До речі, як не дивно, ніякої фотографії немає. Напевно, він її так і не встиг зробити, хоча цілий день провів у своїй кімнаті.

Отець Бравн різко повернувся:

— Тоді ви зробіть цю фотографію, — сказав він. — Бідний Дарнвей таки мав рацію: портрет необхідно сфотографувати. Це дуже важливо.

Коли всі відвідувачі, тобто доктор, священик та обидва художники залишили дім, то спочатку мовчки йшли похмурою процесією через коричнево-жовті піски. Всі були приголомшені. І справді, те, що трапилося, було подібне на грім серед ясного неба: пророцтво здійснилося саме в той момент, коли про нього найменше думали, коли доктор і священик переконали всіх у тому, що мислити потрібно розсудливо і тверезо, а кімната містера Дарнвея була наповнена денним світлом. Вони могли бути розсудливими, скільки заманеться, та сьомий спадкоємець таки повернувся, і рівно о сьомій загинув.

— Тепер уже ніхто не сумніватиметься у фатумі родини Дарнвеїв, — врешті промовив Мартін Вуд.

— Я знаю одну людину, яка сумніватиметься, — різко відповів доктор. — Чому це я повинен вірити у забобони, якщо комусь раптом захотілося скоїти самогубство?

— Гадаєте, бідолашний Дарнвей скоїв самогубство? — запитав священик.

— Та я просто впевнений, що він наклав на себе руки, 0— відповів доктор.

— Можливо, можливо, — задумливо відізвався отець Бравн.

— От подумайте: він був нагорі сам-один, а в кімнаті поруч — цілий набір отрут. До того ж, це притаманно Дарнвеям.

— Отож, ви не вірите у родинне прокляття?

— Я вірю лише в одне родинне прокляття, — відповів доктор, — я вірю в їхню спадковість. Я ж вам уже розповідав: вони всі трохи божевільні. Та по-иншому і бути не може. Якщо у родині постійно повторюються одруження між родичами, то кров, знаєте, застоюється, і вони просто приречені на виродження, подобається вам це чи ні. Закону спадковости не вдасться уникнути, а науково доведені істини неможливо заперечити. Розум Дарнвеїв сиплеться так само, як родинний замок, нищений морем і солоним повітрям. Так-так, самогубство… Я наважуся припустити, що инших чекає така ж доля. І це краще, що може трапитися.

Поки доктор отак розмірковував, у пам’яті Пейна виринуло обличчя міс Дарнвей. Воно нагадувало бліду, трагічну маску, яка зненацька з’явилася з похмурої темряви і засліплювала своєю безсмертною красою. Пейн відкрив було рот, він хотів щось сказати, та відчув, що не може промовити ані слова.

— Зрозуміло, — сказав отець Бравн до доктора. — Тобто, ви все ж вірите у забобони?

— Що ви маєте на увазі: «вірите у забобони»?