Марина та Сергій Дяченко - Печера

здорову людину від хворої… Що вони з тобою роблять?! Калічать? Подивись на себе в дзеркало…

— Не красуня, — сказала вона глухо. — Що далі?

— Вони тебе НЕ ЛІКУЮТЬ, Пауло! А що роблять — спитай у Тритана… Ти знаєш, що він співкоординатор Пізнавальної глави?! У його роки — й така посада! Знаєш?

— Ні, — сказала вона після паузи. — То й що?

— Нічого, — він жовчно посміхнувся. — Нічого, Пауло. Навколо тебе… згадай, це ж я бачив сіру машину з балкона. Навколо тебе якась… згадай сама. Навіщо тебе покликали брати участь у цих… тестах? Це точно були тести?

Паула відкрила рот, щоб відповісти різко й однозначно, але раптом осіклася; щось згадала, подумав Раман сумно. Згадала щось важливе, але мені не розповість. Переконає себе, що це справи не стосується…

— Пауло…

Але вона вже вирішила змінити тему розмови.

— Ви все-таки будете ставити «Першу ніч»?

— Так… але з іншим фіналом.

Вона дивилась не розуміючи.

— З сумним, трагічним фіналом, Пауло. Це не буде Казка, в якій добро перемогло зло… Усе буде, як у житті.

У кінці алеї з’явилася медсестра; Раманові здалося, що вона перелякана. Що вона з жахом дивиться на парочку на лаві і навіть хоче підійти, але в останню мить передумує, йде, ховається серед зелені.

Цікаво, що парк порожній. Таке враження, що з усіх пацієнтів тільки Паула має право вільного вигулу… Особливе становище?..

— Дарма ви це робите, — сказала Паула втомлено. — Дарма… Заради чого?

Він було подумав, що її, як і раніше, ображає ідея постановки про Печеру, і навіть відкрив рот, щоб заперечити, але Паула продовжувала, і він не став її перебивати.

— Заради чого?.. — повторила вона з образою. — Була б це вистава… про перемогу людського. Про те, як… одно слово, про те, що називається коханням… А так що буде? Скандал? Епатаж?..

— Наука, — сказав Раман несподівано для себе. Слово саме зірвалося з його губ, важке, як молот. — Наука… бо всі ми, всі, хто ходить під Печерою, дозволяють собі про неї забувати. А я хочу нагадати: щоночі кожен з нас може зробити… прокинутися поряд з мертвим тілом коханої людини.

Паула мовчала. Не опускаючи очей.

— Я не хотів тебе засмучувати, — сказав він на тон нижче. — Але ти спитала — навіщо… Відколи я познайомився з тобою… з тобою-царною, мені дуже хочеться сказати все… що я думаю. Я маю на це право, згодна?..

— Хто винен, що ви сааг? — спитала вона глухо.

— Полюють усі, — сказав він переконано. — Схрулі всіх мастей, тхолі — одне на одного…

— Навіщо повторювати очевидне? — вона опустила очі. — Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? І так усі знають…

— Я хочу сказати, — повторив він уперто. — Я хочу розповісти всім, як прокинувся якось і смутно згадав смак крові, і як дзвонив одній знайомій дівчині, намагаючись перевірити, чи не під її під’їздом зупинилася сьогодні труповозка…

Паула здригнулася:

— Це що, правда?!

— А чого б я брехав?

Якийсь час вони дивились одне на одного. Крізь прогалини у хмарах пробилося сонце, і весь парк помережили плями світла і плями тіні.

— Пауло, — сказав Раман тихо. — Я не знаю, навіщо мені це потрібно. Слава? Скандал? Так, авжеж…

— Стривайте…

— Ні, це ти стривай, Пауло. Якщо ти зустрінеш у Печері саага…

— Я не зустріну!!

Він одразу пошкодував про свої слова. Вона стала біла мов цукор.

— Не зустрінеш, — сказав він заспокійливо. — Я сказав так, задля прикладу… ТИ не можеш зустріти саага. Але якби твоя царна випадково на нього наткнулася…

— Ні, — Паула вперто не бажала розглядати таку можливість. Навіть гіпотетично.

— Що ж, — він зітхнув.

І знову запанувала мовчанка і тривала так довго, що сонце встигло остаточно звільнитися з обіймів темних хмар, і в парку стало майже жарко.

— Рамане, — вона почала із зусиллям, затинаючись, — вам не подобається, як улаштовано світ?

У кінці алеї знову з’явилася медсестра, і вона була не сама; поруч з нею крокував молодий підтягнутий хлопець у формі адміністративної поліції.

— Знаю, що ви хочете сказати, Пауло. Марно? То й що? Я висловлю все, що думаю з цього приводу. Їй, світобудові, просто в реготливу пику.

— Ви не відповідаєте за свого саага.

— Чому?!

— Тому, що ви людина.

— Але сааг — теж я! Чого він бродить по Печері, не бажаючи мене слухати? Чого він убиває тих, кого я… добре ставлюся?..

Паула підвела очі. Круглі, наче блюдця. З широкими чорними зіницями: красиві очі, хоч і здивовані до краю. І в чорних окулярах утоми.

— А хіба краще було б… якби вбивали… переслідували… ви… людина… сам?..

— Я був би собою, — сказав він тихо. — Я б мучився… ніс би тягар провини, але знав би, що за кожну хвилину мого життя відповідаю Я САМ!

— Так не буває, — сказала вона переконано. — Людина не може тягати свого звіра в душі… Носити в собі маленьку Печеру.

— Так не буває, — повторив він розчаровано. — Пауло… Власне, я надіявся, що ти мене зрозумієш. Бо бачиш… більше, мабуть, ніхто. Я думав… розраховував… на союзника.

— Та що я можу?! Гарний союзничок — психічна хвора…

— Ти здорова.

Медсестра з молодим поліцаєм наблизилися так, що хлопець упізнав Ковича — бач, театрал! — і вкрився рум’янцем.

— Рамане… Я, може, зрозуміла б, але…

Вона хотіла сказати ще щось, однак промовчала. А шкода: вона хотіла сказати щось важливе. Так йому принаймні здалося.

Поліцай доброзичливо розтяг губи:

— Прошу пробачення, добродії… Вибачте, пане Кович, у вас же ж є дозвіл… на територію лікарні?..

— Аякже, — відгукнувся Раман, не встаючи з місця. — Інакше як би я зайшов?

У Паулиній присутності йому не хотілося пояснювати всіх деталей. Не хотілося розповідати, як три дні підряд йому відмовляли у відвідинах — і таки дочекались, що він подзвонив у приймальню Другого радника, через нього вийшов на апарат Охоронної глави, трошки збрехав і одержав допуск, і добрався до Паули не звичайним шляхом для відвідувачів, а через службовий хід, де знов-таки довелося трошки збрехати…

Медсестра відсунулася назад, хлопець скуто всміхнувся:

— Я попросив би вас… річ у тім, що режимом для пані Німробець сьогодні не передбачено відвідин… імовірно, персонал припустився помилки, ми просимо вибачення, — він злегка вклонився Паулі, — але побачення доведеться закінчувати…

Раман скоріше відчув, ніж побачив, як у дівчини, що сиділа поруч, опустилися плечі.

— Розумію, — сказав він, роззброюючи своєю усмішкою. — Завжди важко відповідати за чужі помилки… Через десять хвилин ми закінчимо, пане страж.

Хлопець почервонів сильніше:

— Річ у тім… Я просив би, щоб…

— Через десять хвилин, — сказав Раман, усе ще всміхаючись, але це вже був той тон, яким