Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

у тому, що в кімнату внесли клітку, посадили туди Дон Кіхота і забили цвяхами так, що вирвати їх було не можна, якби й розхитувати обіруч. Потім клітку взяли на плечі, і, коли виходили з помешкання, чути було страшний голос цирульника, — не того, що з сідлом, а іншого, — який приказував:

— Не завдавай собі туги, о, Рицарю Сумного Образу, через таке ув’язнення. Так треба, щоб сталася якомога швидше пригода, на яку тебе зрушила твоя відвага. А ти, о, найчесніший і найслухняніший з усіх зброєносців, що мали меч на череві, бороду на обличчі і нюх у носі, не турбуйся і не хвилюйся, дивлячись, як перед очима в тебе забирають цвіт мандрівного рицарства. Незабаром, коли вгодно буде творцеві світу, ти бачитимеш себе таким піднесеним і таким звеличеним, що не впізнаєш сам себе. Обіцянки, що давав тобі твій пан, усі будуть виконані, а від імені мудрої Ментіроніани я запевняю тебе, що ти дістанеш всю належну тобі платню. Тепер іди слідом за своїм відважним і зачарованим паном, бо вам личить скрізь бути вкупі. Я не маю доручення говорити більше.

Кінчаючи пророцтво, він надав голосові такої сили, а потім перейшов на таке ніжне шепотіння, що мало не обдурив навіть тих, хто знав, що це були жарти. Почувши пророцтво, Дон Кіхот заспокоївся, бо збагнув увесь його зміст. Щиро та твердо повіривши всьому цьому, Дон Кіхот підніс голос і, глибоко зітхнувши, промовив:

— Хоч хто єси ти, що напророкував мені таке щастя, благаю тебе попросити мудрого чарівника мого охоронця, щоб він не дав мені загинути в цій в’язниці, в якій мене везуть, раніше, ніж здійсняться незрівняні й радісні обіцянки, що я почув. Нехай тільки здійсняться вони, і я вважатиму за щастя страждання в цій в’язниці, за радощі — тягар цих ланцюгів і за м’яке ліжко — дошки, де мене покладено. А щодо заспокоєння мого зброєносця Санчо Панси, то я вірю в його добрість та прихильне до мене ставлення і знаю, що він не покине мене ні доброї, ні лихої години. І коли мені не пощастить подарувати йому острів або щось інше такої самої вартості, він у кожному разі дістане платню, що йому належить. У заповіті я відписав йому суму, яка хоч і не відповідає його багатьом дружнім послугам, але відповідає моїм коштам.

Санчо Панса з великою пошаною вклонився Дон Кіхотові й поцілував йому обидві руки, бо однієї він не міг поцілувати через те, що вони були щільно зв’язані. Після цього клітку понесли на плечах і поставили на віз.

РОЗДІЛ XXVIII

де оповідається про незвичайний спосіб, яким зачаровано Дон Кіхота Ламанчського, та про інші цікаві події

Побачивши, що його посаджено в клітку й поставлено на віз, Дон Кіхот сказав:

— Я читав багато дуже видатних рицарських історій але ніде не натрапляв і ніколи не чув, щоб зачарованих рицарів возили таким способом і так повільно, як можна сподіватися від цих лінивих тихоходів. Звичайно їх перевозили повітрям, надзвичайно швидко, серед темних хмар, або в якій-небудь вогняній колісниці, або на гіпогрифі чи на подібній до нього тварині. Проте може бути, що за наших часів рицарство та чари йдуть якимсь відмінним від того шляхом, який уживано раніше. Тим більше, що я — ще новий рицар і перший, хто відновив забуті вже рицарські пригоди, і для мене винайдено нові чари й новий спосіб возити зачарованих. Як ти про це гадаєш, Санчо?

— Я нічого не гадаю, бо не читав стільки книжок про мандрівне рицарство, як ваша милість.

Поки пан зі своїм зброєносцем отак розмовляли, дон Фернандо й Карденіо, щоб Санчо, кінець кінцем, не догадався остаточно про їхні вигадки, — а вік був уже близький до цього — вирішили прискорити від’їзд Дон Кіхота і, одвівши набік корчмаря, звеліли йому сідлати Росінанта і приготувати Санчо осла.

Корчмар зробив це дуже швидко, а священик тим часом найняв поденно квадрієрів супроводити їх аж до села. Карденіо причепив до сідла Росінанта з одного боку щит, із другого — таз і знаками звелів Санчо сісти на осла та взяти за повід Росінанта, а з обох боків воза поставив квадрієрів із рушницями. Перед самим від’їздом із корчми вийшли хазяйка, її дочка та Маріторнес і, вдаючи, що плачуть із його нещастя, почали прощатися з Дон Кіхотом, а той сказав їм:

— Не плачте, мої добрі сеньйори! Такі нещастя трапляються з усіма тими, хто, як і я, належить до рицарства, і коли б цього не трапилося, я не вважав би себе за славетного мандрівного рицаря. Такі випадки ніколи не трапляються з маловідомими рицарями, тому про них ніхто й не згадує. А великі рицарі — то інша річ. Їхнім чеснотам і славі заздрять багато князів та інших рицарів, що намагаються погубити їх різними шкідливими способами. Але чеснота сама з себе така могутня, що, незважаючи на всяке чорнокнижництво, подолає все і, як сонце, заллє своїм світлом увесь світ.

Поки Дон Кіхот розмовляв із дамами, священик і цирульник прощалися з доном Фернандо та його товаришами. Після цього священик і його друг цирульник, — обидва, щоб Дон Кіхот не впізнав їх, у масках, — сіли верхи, і процесія рушила в путь. Їхали вони таким порядком: спереду — віз, яким правив його хазяїн, із боків ішли квадрієри з рушницями, за ними їхали на своїх міцних мулах замасковані священик і цирульник, поважні й серйозні на вигляд, не випереджуючи повільних волів. Дон Кіхот сидів у клітці із зв’язаними руками, витягнувши ноги, притулившись до ґрат і такий мовчазний та нерухомий, немов то була кам’яна постать, а не жива людина.

Через шість днів добралися вони до села, де жив Дон Кіхот, і в’їхали туди ополудні. Трапилось це в неділю, і селяни були на майдані на той час, коли через нього проїздив віз із Дон Кіхотом. Всі підбігли до воза, щоб подивитися, що там таке, і, впізнавши земляка, дуже здивувалися. Один хлопчисько зараз же побіг до ключниці та небоги й розказав їм, що їхній дядько та пан приїхав схудлий і пожовклий, в клітці на возі, запряженому волами.

Ключниця й небога зустріли Дон Кіхота, роздягли й поклали на ліжко. Він скоса поглядав на них і не розумів, де він є. Священик доручив небозі якомога краще доглядати свого дядька й пильнувати, щоб він знову не втік, і розказав їм, яких заходів