Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

— Допоможіть Святому братству, а щоб ви знали, що я маю на це право, прочитайте наказ, де сказано заарештувати цього розбійника з великого шляху.

Священик взяв наказ і побачив, що квадрієр каже правду і що прикмети, зазначені в наказі, підходять до Дон Кіхота. А Дон Кіхот, побачивши, як погано поводиться з ним цей підлий негідник, страшенно розлютувався і, хоч у нього самого тріщали всі кістки, навалився на квадрієра всім тілом і схопив його обома руками за горло. Якби товариші не звільнили квадрієра, він наложив би головою перше, ніж Дон Кіхот розняв руки. Корчмар, зобов’язаний допомагати членам братства через свою належність до нього, прибіг підтримати квадрієра. Його жінка знову почала голосити, і їй вторували дочка та Маріторнес, прохаючи помочі в неба й у всіх небожителів. Санчо, почувши цей гармидер і побачивши те, що діялося, сказав:

— Безперечно, мій пан каже правду про чари в цьому замку. В ньому й двох годин не можна перебути спокійно. Фернандо, обом на радість, розборонив квадрієра та Дон Кіхота і розняв їм руки, якими один тримав за горло, а другий — за комір свого супротивника. Квадрієр, проте, не хотів відмовитись від своєї здобичі і вимагав від усіх допомогти йому в його справах. Відданість королю й Святому братству, мовляв, зобов’язує їх докласти сил до арешту цього злодія і розбійника з великих і малих шляхів.

Почувши такі міркування, Дон Кіхот засміявся і з усім своїм спокоєм сказав:

— А йдіть лишень сюди, брудні й низьконароджені люди! Ви називаєте розбоєм на шляхах звільнення каторжників, підняття тих, що впали, допомогу тим, хто потребує допомоги? О, безчесний ви народ, негідний зі своїм убогим та мерзенним розумом! Ви не межете розуміти честь мандрівного рицарства і шанувати навіть тінь його, не те що присутнього тут рицаря. Ідіть-но сюди, розбишаки з квадрильї, злодії з дозволу Святого братства! Скажіть, хто був той неук, що підписав наказ ув’язнити такого рицаря, як я? Який невіглас не знає, що мандрівні рицарі не підлягають загальним законам, що їхній закон — в їхньому мечі, їхня сила — у відвазі, їхні правила — власна воля? Хто, повторюю, той дурень, який не знає, що жодна дворянська грамота не дає стільки пільг та переваг, скільки дістає їх мандрівний рицар того дня, як його висвячують на рицаря і він оддає себе важкому рицарському фахові? Який мандрівний рицар платив податки, данини, збір на черевички королеві, місцеві податки, річне, шляхове?[64]. Який кравець подав йому рахунок на пошиту одіж? Який господар замку, що приймав рицаря в себе, брав із нього гроші за ночівлю? Чи був такий король, що не запрошував би його до столу, або дівчина, що не закохалася б у нього? Нарешті, чи був або чи буде коли-небудь мандрівний рицар, що не спромігся б дати чотириста палиць чотирьомстам квадрієрам, які перепинять йому дорогу?

РОЗДІЛ XXVII

про славетну пригоду з квадрієрами і про велику лють нашого доброго рицаря Дон Кіхота

Поки наш рицар казав усе це, священик силкувався переконати квадрієрів, що Дон Кіхот з’їхав із глузду, як вони самі бачили з його вчинків, і що немає рації обстоювати далі арешт, бо, якщо вони його заарештують і заберуть, їм однаково доведеться звільнити його, як божевільного. На такі доводи квадрієр, що мав наказ про арешт, відповів, що судити про божевілля Дон Кіхота не його діло і що він повинен виконати розпорядження начальства.

Коли ж він заарештує Дон Кіхота, тоді нехай його звільняють хоч триста разів.

— І проте, — сказав священик, — за цим разом вам не слід його брати, та він і не дозволить цього, скільки я розумію.

Кінець кінцем, священик говорив так переконливо, а Дон Кіхот поводився так божевільно, що квадрієри були б іще божевільніші, якби не зрозуміли, чого йому бракує. Отже, вони вирішили дати йому спокій і навіть перейняли на себе роль примирителів між цирульником і Санчо, які й досі ще завзято сперечалися. Кінець кінцем, квадрієри, як представники правосуддя, полагодили справу так, що обидва були якщо не раді, то хоч задоволені. Вони помінялися сідлами, а попруги та вуздечки залишили без заміни. Щодо шолома Мамбріна, то священик потай від Дон Кіхота віддав цирульникові вісім реалів і дістав від нього розписку в одержанні цих грошей та зобов’язання не правити нічого за цей обман.

Отже, в корчмі запанували мир та спокій, і вона здавалася вже не місцем чвар, немов табір Аграмантів, як казав Дон Кіхот, а місцем миру.

Минуло вже два дні, як наше вельможне товариство жило в корчмі. Всім здавалося вчасним виїздити, і вони почали обмірковувати, яким чином звільнити Доротею й Фернанда від потреби їхати з Дон Кіхотом до його села начебто в справі повернення принцесі королівства Мікомікона. Нарешті, всі спинилися на плані, який, не турбуючи Доротеї з Фернандом, давав разом із тим священикові й цирульникові змогу повезти Дон Кіхота і спробувати вилікувати його від божевілля.

Вони змовилися з одним селянином, який на той час випадково проїздив мимо, щоб він дав їм свій віз, запряжений волами. До цього воза вони пристосували зроблену з дерев’яних прутів клітку, де міг досить зручно поміститися Дон Кіхот. Кінчивши цю роботу, дон Фернандо з товаришами, квадрієри й корчмар, усі під проводом священика, наділи маски й передяглися в різні вбрання так, що Дон Кіхотові вони здалися б іншими людьми, ніж ті, яких він звик бачити в замку.

Передягнувшись і замаскувавшись, вони ввійшли в кімнату, де спочивав утомлений від пережитих хвилювань Дон Кіхот. Підійшовши до рицаря, коли він міцно спав, не сподіваючись такої пригоди, вони одразу кинулися на нього і зв’язали йому руки й ноги так добре, що, прокинувшись, він не міг зробити нічого, як дивуватися та чудуватися, побачивши перед собою такі постаті. Але хвороблива уява зараз же підказала йому, що все це були примари зачарованого замку, і що його самого, безперечно, зачаровано, бо він не може ні рухатися, ні захищатися, — одне слово, все сталося так, як гадав священик, винахідник цієї історії.

Санчо, який один серед присутніх був при здоровому розумі й у своїм вигляді, хоч і не дуже багато різнився від свого пана, пізнав, проте, всіх передягнених, але мовчав, дивлячись, що робитиме Дон Кіхот, який теж мовчав і чекав на кінець цього лиха. А кінець полягав