Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

довелося вжити, щоб привезти Дон Кіхота додому. Обидві жінки почали при цьому голосити, проклинаючи всі рицарські книжки і благаючи небо вкинути в глибоку безодню авторів цих книжок. Та хвилювання й острах потім не покинули їх, бо вони уявляли собі, що тільки Дон Кіхот трохи одужає, вони знову лишаться без свого дядька й пана. І як вони гадали, так і сталося.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ I

про те, що священик і цирульник говорили з Дон Кіхотом з приводу його хвороби

Щоб не поновляти й не викликати в пам’яті Дон Кіхота минулих подій, священик і цирульник не одвідували його мало не місяць, але часто заходили до ключниці та небоги, доручаючи їм доглядати його і годувати стравами, що зміцнюють серце й мозок — причину всіх нещасть нашого рицаря.

Жінки казали, що робили й робитимуть це дуже пильно й дбайливо, бо в Дон Кіхота починають уже виявлятись ознаки цілком здорового розуму. Це було на велику втіху священикові й цирульникові, і вони вважали, що добре зробили, доставивши його сюди тим способом, про який розказано в останньому розділі першої частини цієї великої й цілком правдивої історії.

Нарешті, вони вирішили одвідати Дон Кіхота й самим пересвідчитися в тім, що йому краще, хоч це покращання і здавалося їм неймовірним.

Тільки, ідучи на побачення, вони умовилися ні в якім разі не згадувати про мандрівне рицарство, щоб не роз’ятрювати ран, які тільки що почали гоїтися.

Дон Кіхота вони застали на ліжку, одягненого в зелений байковий жилет, із червоним толедським ковпаком на голові, висохлого і зморщеного, як мумія. Він зустрів їх дуже привітно і на запитання про здоров’я відповів дуже розумно і найдобірнішими реченнями.

В розмові своїй вони торкнулися так званих державних питань і способів керування, виправдували одні помилки та засуджували інші, висловлювались за зміну одного звичаю та за цілковите знищення іншого: і кожен з трьох був новий законодавець, неначе сучасний Лікург або свіжоспечений Солон[65]. Вони так переробили громадський лад, що, здавалося, його віддано було до кузні й узято звідти зовсім іншим. У всіх справах Дон Кіхот висловлювався надзвичайно розважливо, і обидва екзаменатори були вже певні, що він цілком одужав. Присутні при цім ключниця й небога не знали, як дякувати Богові за те, що їхній пан і дядько знову прийшов до здорового розуму.

Але священик, змінивши свої попередні наміри не порушувати ніяких рицарських питань, захотів остаточно переконатися, чи справді одужав Дон Кіхот, чи то тільки їм здається, і поволі, переходячи з одного до іншого, дійшов до новин з королівського двору.

Між іншим, він сказав, що, за певними відомостями, турки готують до наступу величезний флот, але ніхто не знає точно їхніх планів і місця, де ударить ця хмара. Увесь християнський світ у тривозі, яка майже щороку примушує нас братись до зброї, і його величність вживає всіх заходів, щоб захистити береги Неаполя, Сицилії та Мальти.

На це Дон Кіхот відповів:

— Його величність зробив, як найобережніший вояк, вчасно захистивши свою державу від несподіваних нападів ворога. Але якби він послухався мене, то я порадив би йому зробити одну річ, про яку його величність тепер, певне, зовсім забув.

Ледве почувши ці слова, священик сказав сам собі:

— Бідний Дон Кіхот, здається мені, ти падаєш з високостей свого божевілля в глибоку безодню свого недоумства.

А цирульник, подумавши те саме, що й священик, спитав у Дон Кіхота, що то за заходи, на його думку, такі добрі, і чи не треба завести і їх до довгого списку недоречних порад, які звичайно дають королям.

— Моя, сеньйоре цирульнику, — відповів Дон Кіхот, — буде доладна, а не недоречна.

— Я й не думаю цього, — мовив цирульник, — але досвід довів, що всі чи більшість пропозицій, які роблять його величності, або нездійсненні, або нерозумні, або шкідливі для короля чи для держави.

— Моя, проте, — відказав Дон Кіхот, — не нездійсненна й не нерозумна, а навпаки — найправильніша, і здійснити її можна за найкоротший час так легко, як ні один із проектів, що можуть спасти на думку.

— Ви баритесь і не ділитеся з нами цим проектом, сеньйоре Дон Кіхот, — сказав священик.

— Я й не хотів би ділитися ним тепер, — відповів Дон Кіхот, — бо завтра ж уранці про нього довідаються пан із королівської ради і хтось інший дістане нагороду та подяку за мої труди.

— Щодо мене, — промовив цирульник, — то, слово честі, я не перекажу того, що почую від вашої милості, ні королю, ні роке[66], ні будь-кому зі смертних. Я навчився цієї присяги з пісні про священика, що застерігав короля перед злодієм, який украв у нього сто дублонів[67] і мула-скорохода.

— Не знаю я тих пісень, — відповів Дон Кіхот. — Але знаю, що присяга тверда, бо сеньйор цирульник — людина порядна.

— Та хоч би й не був нею, — укинув слово священик, — я ручуся за нього й обіцяю, що в цьому разі він мовчатиме, як німий.

— А хто поручиться за вас, сеньйоре священику? — спитав Дон Кіхот.

— Мій духовний сан, — відповів священик, — який примушує мене берегти секрети.

— Присягаюся ним, — сказав Дон Кіхот, — що його величність зробив би найкраще, закликавши через герольда[68] до свого двору всіх мандрівних рицарів, які їздять по Іспанії. І коли б їх прийшло хоч з півдесятка, між ними міг би з’явитися один, якого самого стало б, щоб знищити всю силу турків. Будьте ж уважні, ваші милості, і стежте за моїми словами. Хіба ж це новина для мандрівного рицарства, що один рицар упорався з цілим двістітисячним військом, немов усе воно мало одну спільну голову і зроблено було з тіста. Спростуйте це, якщо не так. І скільки історій повно такими дивами! Якби тепер був живий славетний дон Бельяніс або хто інший з незчисленних нащадків Амадіса Гальського та став би на бій з турками, то я не хотів би бути ними. Але й тепер знайдеться хтось не гірший за колишніх мандрівних рицарів; принаймні щодо відваги. Більше я не скажу нічого.

— Ох, — сказала тут небога, — нехай мене уб’ють, якщо ви, мій сеньйоре, не гадаєте знову стати мандрівним рицарем.

— Я й помру ним, — відповів Дон Кіхот, — а