Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

золотого коня, та й заборонили панні, аби не сказала, бо і вона загинула, і мусила забожитися перед ними, що нікому не скаже, — і поїхали. А цар як зобачив золотого пташка і коня, і панну, то зараз казав зробити бал; і повідає

гостям, що то його сини привезли з дороги, а за молодшого і не згадав; та тут вже мало бути в царя весілля, старший син мав брати шлюб, але не було добрих музик, аж найшовся такий один, що як заграє, то най і банда сховається. — І зараз обіймила того музику і поцілувала, та й каже: — О, тепер ти мій, а я твоя!

Гості аж зумілися, а вона каже цареві:

— Татку! Оце ваш молодший син, то він усе винайшов — і золотого пташка, і золотого коня, і мене з морів, бо моя нога не була на сухій землі, відколи я вродилася, аж він мене привабив.

І зараз цар поклав корону на свого молодшого сина і випровадив до шлюбу, а старшим каже так:

– Ідіть собі від мене! Аби мої очі не виділи і вуха не чули за вас.

І вигнав у світ, а молодшому дав половину свого царства, і жили собі красно аж до смерті.

Казка про гоніння мачухи

Як були собі дід та баба, і було в них по дочці. У діда й корова була. От мачуха й говорить до дідової дочки:

— Жени корову пасти.

І дала їй кужіль прясти. Вона погнала та й плаче дорогою. А корівка питає:

— Чого ти, дівонько, плачеш?

— Як же мені не плакати, дали кужіль прясти.

— Не журись, — каже, — поклади мені кужіль у ліве вухо.

Вона покладе, а з правого вуха виймає вже попрядений. Та оце як стане смеркатися, і пожене корову додому.

От мачуха бачить, що вона таку гарну пряжу носить, та й каже до своєї дочки:

— Гони, доню, ти пасти корівку і кужіль бери.

Та й пожене та на поле й каже:

— Сороки, ворони! Летіть до мене кужіль прясти!

То сороки й ворони поназлітуються і порозхапують кужіль, та й порозносять по гніздах. Увечері вона й пожене ту корівку додому. Додому прижене, то мати й питає її:

— А що, доню? Попряла кужіль?

— Ні, мамо, не попряла. Сороки та ворони поросхапували.

То мачуха до діда:

— Заріж та й заріж, діду, корову.

От дідова дочка погнала корівку пасти. Жене та й плаче. Так корівка й питає:

— Чого це ти плачеш, дівонько?

— Як же мені не плакать, якщо тебе хочуть зарізати?

От і говорить тая корівка:

— Слухай де, дівонько! Як будуть мене різати, так ти просися кишечки мити. Та як будеш мити, то там знайдеш двоє яблучок. Ти їх посади, так повиростають яблуньки.

От ту корівку й зарізали. Дідова дочка й проситься кишечки мити. От пішла на річку та й миє, аж там двоє яблучок — одне золотеньке, а друге срібненьке.

А бабина дочка вгледіла та й женеться за нею — хоче однять. Так та у кропиву їх і кинула. Коли ж виросла яблунька: на ній срібненьке яблучко, золотеньке яблучко, а під яблунькою — криничка.

Аж їде одного разу там пан та й говорить:

— Хто мені те яблучко золоте чи срібне вирве, тому я половину панства оддам.

От бабина підскочила — хотіла вирвати яблучко, так яблунька — вгору, хотіла водички з кринички набрати, а криничка — вниз.

Дідова ж прийшла, водиці набрала, яблучко вирвала та й дала панові. От він їй і говорить:

— Я тебе візьму заміж.

І взяв її з собою.

От згодом вони собі й дитинку нажили. Послали до батька узвар і просять того батька у гості до дітей. А мачухи й не просять. Так вона й каже:

— Як таки можна, щоб я не поїхала до своїх дітей?

І поїхала з дідом, і взяла свою дочку на віз, і вкрила шкурою та й приїхала туди. А вона була відьмою та мачуха. От і зробила дідовій дочці так, щоб вона козою побігла, а свою дочку, теж відьму, поклала на місце тієї дідової дочки в ліжко.

А мала дитинка все плаче за мамою.

В того пана був парубок, він і говорить:

— Пане мій милий, пане мій любий! Дайте мені дитину, понесу я її погуляти.

А пан каже:

— Неси.

Він і поніс дитину до болота та й кличе:

Ой рись-коза! Твій син плаче,

Твій син плаче, їсти хоче.

А вона й одказує:

Біжу, лечу, мій синочку!

Пісок очі забиває,

Очерет ніжки підкошує,

Бистра вода не пускає.

От прибігла дідова дочка, із себе шкіру скинула, а сама за дитину, сіла, годує та гірко, гірко плаче!

Погодувала, оддала парубкові дитиночку та й знов побігла. На другий день ізнов дитина плаче. Він знов проситься:

— Пане мій любий, пане мій милий! Дайте мені дитину, понесу я її гуляти.

Поніс та й кличе:

Ой рись-коза! Твій син плаче,

Твій син плаче, їсти хоче.

То вона й біжить:

Біжу, лечу, мій синочку!

Пісок очі забиває,

Очерет ніжки підколює,

Бистра вода не пускає.

От прибігла та з себе шкіру скинула і нагодувала дитинку.

Парубок одніс дитинку. Вона добу знову спить. Тоді пан його й питає:

— Що це значить, що ти оце понесеш дитину гуляти, то вона й не плаче?

Так парубок давай йому признаватись:

— Що ж, — говорить, — твоя, пане, жона побігла козою.

От вони тоді й пішли удвох до болота. Парубок і кличе її:

Ой рись-коза! Твій син плаче,

Твій син плаче, їсти хоче.

Біжить дідова дочка:

Біжу, лечу, мій синочку!

Пісок очі забиває,

Очерет ноги підколює,

Бистра вода не пускає.

Прибігла, скинула з себе шкіру, взяла дитинку та так плаче!

— Тепер, — каже, — моя дитинонько, в останній раз побачимось, а то далеко вже поженуть мене, не почую, як будуть звать!

А пан узяв та й укинув її шкіру в огонь. Як затріщить А вона почула та в кущ — нема шуби! Тоді пан швидко її накрив, і пішли вони додому та й живуть собі.

А тих відьом рознесли кіньми.

Про сестричку Оленку та її брата Івасика

В одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він