Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

мимо. Потім ця сліпуча білість за вікном зникла, поїзд мчав у пітьмі, а гуркотіння його коліс стало тихшим і глухішим.

— Ми вже в тунелі, — озвався майор. — Скоро станція.

Вставши з місця, я зняв — з полиці важку валізу й поставив її біля дверей, але з купе в коридор не виходив, чекав, поки поїзд зупиниться. Колеса лунко загуркотіли на стрілках, почувся пронизливий гудок паровоза — ми під’їжджали до станції.

Тоді я сказав майорові:

— Я зійду з поїзда. Якщо ви вийдете за мною, мені все стане ясно. Попереджаю вас, щоб не було непорозумінь.

Офіцер кивнув.

— Прощайте, — холодно сказав він. — Я солдат і, так само, як і ви, не зношу поліції. Може, хоч це переконає вас, що я не втручатимусь у ваші справи?

— Ні, — засміявсь я. — Ні, майоре. Я нікому не можу вірити. Ви розумієте мене?

— Так.

— Отож прошу вас не виходити з вагона. Я можу це витлумачити по-своєму.

— Гаразд. Я про це пам’ятатиму.

— І розкажіть цю історію своїм польським друзям, — докинув я в’їдливо. — Вона їх, напевно, дуже розсмішить!

— Думайте краще про себе, — глухо відказав майор. — Перед вами дорога. Невідомо, що ще може статись…

— Еге ж, — згодивсь я. — Прощавайте. Вашої перестороги я не забуду.

Майор не обізвався, він похмуро дивився на мене, але на обличчі його я не помітив злості; воно виражало тільки розчарування й гіркоту.

V

СВЯТВЕЧІР: СМЕРТЬ БРАТА

Без особливих перешкод я повернувся на своє попереднє місце, в купе польського вагона, і знов опинився в страшній тисняві, серед твердих дерев’яних лав, валіз та стовпища пасажирів, що напирали на мене з усіх боків; задуха тут була нестерпна, люди, змучені такою їздою, нетерплячі й злі, безупинно штовхались, і через те раз у раз вибухали сварки. Я стояв між двома рядами лав, біля самого входу, а на моїй валізі сиділа дівчина, яку мені насилу вдалося втягти у переповнений вагон, за вікном темніли постаті чоловіків, що їхали на приступках, учепившись за поруччя; сніг уже перестав іти, але вітер не вщухав, я розумів, як їм важко там, надворі, і весь час з острахом позирав у вікно, перелічуючи скулені нерухомі постаті, щоб упевнитися, чи не змело когось поривчастим крижаним вітром. Раптом пасажири почали так напирати в бік дверей, що зіпхнули дівчину з валізи, втративши рівновагу, вона всією своєю вагою навалилась на мене, потім ледве звелася на ноги, і я відчув її швидкий подих.

— Боже мій! — скрикнула вона з жахом. — Відсуньтесь од дверей, а то вас виштовхнуть з вагона!

Вхопившись рукою за металеву підпірку, що підтримувала полицю, я ласкаво сказав:

— Не бійтесь. Ми не випадемо.

Товкотнеча в купе не припинялась, дівчину штовхнули в спину з такою силою, що наші обличчя на мить зіткнулись.

— Вибачте, — шепнув я їй, а потім крикнув у пітьму купе: — Що там у вас робиться, хай вам чорт?

— Бабі приспічило! — відразу озвався хтось із юрби. — В такій тісноті!

— Дайте їй горщечок! Люди, в кого є який-небудь горщечок?!

В купе вибухнув регіт.

— Щоб ти здох, поганцю! На сміх мене береш?

— А ви не можете потерпіти до станції?

— Я вже дві години терплю. Більш не можу.

— Змилуйтесь, люди! Дайте жінці який-небудь горщечок!

— Пляшка згодиться?

— Куди ж бабі пляшка? Краще б горщечок.

Знов гримнув регіт, а потім у темряві розлігся гучний ляпас.

— Та ви що?! Рукам волі не давайте!

— Ах ти, виродок вошивий! То це ти з жінки знущаєшся?

— Я тобі не «виродок»!

— А хто ж ти?

— Гей, бабо, не розпускай язика.

— Я тобі покажу «бабу»! Постривай, ось я зараз вернусь. Ботт «й ти до місця не доїхав, клятий лобуряко!

Деякий час ще тривала глуха шамотня, та нарешті всі вгамувались, навіть стало ніби трохи вільніше, пасажири знов завели розмови, і вагон сповнився монотонним гомоном.

— Боже! — зітхнула дівчина. — Які лихі стали люди!

Я мовчки глянув на неї, її худеньке, змучене і бліде обличчя нагадувало личко втомленої дитини. З-під хутряної шапочки вибивалися золотисті кучері, коли дівчина повертала голову, вони на мить торкалися моїх губів.

— Далеко їдете? — запитав я пошепки.

— До Кракова.

— Я теж, — признавсь я і знову спитав: — Ви постійно живете в Кракові?

— Так. З початку війни.

— А до війни?

— Що?

— Де ви жили?

— У Варшаві.

— Люблю це місто.

— А я ні.

— Чому?

— Там я втратила батька і двох братів.

— У Кракові ви живете з матір’ю?

— Ні. Матір я втратила ще в тридцять дев’ятому. Під час втечі, — пояснила вона так спокійно, що я аж здивувався.

Почувся гудок паровоза, я виглянув у вікно й побачив темні скулені постаті на приступках, безмежний білий обшир, розвироване клуботиння снігу біля самих коліс поїзда, що з глухим гуркотом мчав по рейках.

— У мене теж немає родини, — сказав я. — Так само, як у вас.

Раптом я відчув, як дівчина м’яко й довірливо припала до мене, голова її лягла на моє плече. В першу мить я подумав, що в цій задусі й тисняві їй стало млосно, але коли вона підвела обличчя, спокійне і ясне, на мене наринула хвиля безмежної ніжності, схотілося торкнутись її щоки, провести рукою по волоссі, та я не зробив цього, боячись, що вона може не так витлумачити мій порив і в чомусь мене запідозрити. «У всьому винна війна, — подумав я. — І втома, і відчай, і муки, і страх, і вічна непевність у завтрашньому дні. Люди зробилися злі й недоброзичливі, але ж не всі такі. Незабаром війна скінчиться. Ждати лишилось недовго. Після зими приходить весна, а вона завжди несе з собою надію. Ця дівчина молода. Забуде. Так само, як і я почав забувати».

Подумавши про це, я раптом усвідомив, що не зміг би зараз уявити собі лице померлої матері, і мені стало прикро. «Досі це завжди вдавалося, — сказав я собі гірко. — Бувало, тільки схочу — і враз побачу материне обличчя.

Досить було лиш заплющити очі й подумати про неї — і вона ось тут, переді мною. Тепер цього вже замало. Час робить своє діло, він стирає навіть те, що ми хотіли б пам’ятати довіку».

— Далеко ще до Кракова? — тихо спитала дівчина.

Я подивився на годинник.

— За півгодини повинні бути на місці.

— Ви їдете до своїх рідних?

— Ні. Я ж вам сказав, що в мене немає родини.

— Я мала на думці далеких родичів. Завжди є якісь дядьки або тітки, до яких можна заїхати…

— Ні. В Кракові я