Кейт Мосс - Гробниця

пронизливо й тоненько. Натовп позадкував, коли четверо чоловіків винесли з будинку священика закриту труну. За нею йшов убраний у чорне молодик десь років тридцяти з кучмою каштанового волосся на голові. Його обличчя було бліде, губи міцно стиснуті. Було видно, що він щосили намагається не втратити самовладання.

Біля нього йшов літній чоловік, також одягнений у чорне. Від здивування Мередіт широко розплющила очі — то був водій синього «пежо». Тримався він напрочуд спокійно. Їй стало дуже соромно за те, що вона на нього розлютилася.

Не дивно, що він поводився так нечемно.

Мередіт спостерігала за короткою подорожжю труни з будинку священика до церкви. Туристи в кафе повставали з-за столиків, коли процесія проходила повз них. Студенти припинили розмови й стояли, склавши перед собою долоні, а тим часом рухлива маса людей зникала в проході.

Двері церкви з грюкотом зачинилися. Подзвін замовк, і його відлуння розтануло у вечірньому повітрі. Площа швидко повернулася до свого звичного стану. Люди зачовгали ногами, заскрипіли стільцями, задзенькотіли келихами й заклацали запальничками.

Мередіт помітила на головній вулиці авто, що рухалося на південь. Потім показалися ще кілька машин. Вона з полегкістю збагнула, що рух відновлено. Їй закортіло якнайшвидше дістатися готелю «Домен де ля Кад».

Відійшовши від піцерії, Мередіт, нарешті, змогла оглянути ввесь навколишній пейзаж, а не лише частину його. І відразу побачила те, що шукала. Знімок молодого солдата, її предка, був зроблений саме в цьому місці, обрамленому будинками, що тяглися до мосту Пон Вйо, між низкою, платанів та лісистим гірським схилом, що прозирав у просвіті між будинками.

Мередіт засунула руку в сумку, дістала з неї фото й піднесла до очей.

Усе збігається з цілковитою точністю.

Правда, зі східного боку Додалися вивіски кафе та пансіонів, але решта лишилася такою, як і була майже століття тому. Просто на цьому місці 1914 року стояв молодик і посміхався. А потім поїхав на війну. То був її прапрадід, у цьому жінка не сумнівалася.

З новим спалахом бажання досягнути мету, яку вона собі поставила, Мередіт подалася назад до автівки. Лише близько години пробула вона в цьому містечку, але вже встигла дещо відкопати. Дещо чітко визначене й дуже важливе.

РОЗДІЛ 30

Запустивши двигун, Мередіт поїхала повз Пляс де Дьо Рен, поглядаючи на те місце, де було зроблено знімок, наче сподіваючись побачити там силует свого давно померлого предка.

Досить швидко околиці маленького міста лишились позаду, і вона опинилась на неосвітленій дорозі. У світлі фар її авта дерева, що росли на узбіччі, набували химерних мінливих форм. Із темряви виринали назустріч то поодинокий будинок, то хлів, то ще якась споруда. Мередіт обачливо натиснула ліктем на кнопку дверного замка й почула, як клацнув запірний механізм. Вона відчула себе впевненіше.

Мередіт їхала не поспішаючи, відстежуючи напрям по мапі в рекламній брошурі. Для настрою вона ввімкнула радіо, бо довколишня сільська тиша була майже мертвою. Позаду неї лишився великий лісовий масив. Над нею розкинувся безкраїй простір нічного неба, на якому де-не-де сяяли зорі. Навколо не було жодних ознак життя: ні тобі лисиці, ні навіть кота.

Знайшовши на мапі дорогу на Сугрень, Мередіт звернула ліворуч. Вона потерла очі, знаючи, що вже надто втомлена, щоб керувати автомобілем. Здавалося, кущі й телеграфні стовпи обабіч дороги хитаються й вібрують. Кілька разів їй здалося, що хтось іде вздовж дороги у світлі її фар, але, порівнявшись, вона пересвідчувалась, що то лише дороговказ або символічна придорожня могила.

Мередіт намагалася сконцентрувати увагу, але її стомлені думки розбігалися навсібіч. Після денної метушні — ворожіння на картах Таро, перегони на таксі через Париж до аеропорту, поїздка сюди, до Рен-ле-Бена, — вона відчула, що сили покинули її. Мередіт могла думати тільки про гарячий душ, склянку вина й вечерю. А потім — тривалий-тривалий сон.

О Господи!

Мередіт щосили натиснула на гальма. Просто посеред дороги хтось стояв. То була жінка в довгому червоному плащі з капюшоном, накинутим на голову. Мередіт закричала й побачила у вітровому склі відображення свого спотвореного страхом обличчя. Вона рвонула кермо вбік, знаючи, що зіткнення уникнути неможливо. Наче в уповільненій зйомці, вона відчула, що колеса відриваються від дороги й машину заносить. Мередіт уперлась у кермо руками, приготувавшись до удару. Останнє, що вона побачила, була пара широко розплющених зелених очей, що уставилися просто на неї.

Ні, ні!

Авто загальмувало. Потім крутнулося навколо своєї осі — раз, удруге. І зупинилося за кілька сантиметрів від кювету. Навколо запанувала оглушлива тиша, схожа на безперервний барабанний бій, що линув зусібіч. Він гримів і гупав по нервах Мередіт, лякаючи й паралізуючи її. Минув деякий час, перш аніж вона усвідомила, що то лише кров, яка пульсує в її скронях.

Мередіт розплющила очі.

Кілька секунд вона сиділа, ухопившись за кермо, наче боячись його відпустити. Потім на неї накотилася хвиля холодного страху, і вона збагнула, що їй доведеться пересилити себе й вийти з авта. Бо ж вона на когось наїхала. Явно когось убила.

Заледве намацавши кнопку, вона відімкнула двері й вийшла з машини. Ноги її тремтіли. Боячись страшної знахідки, Мередіт обійшла автомобіль, готуючись побачити під колесами понівечене тіло.

Однак під колесами нічого не було. Не знаючи, що й думати, Мередіт недовірливо-ошелешено роззирнулася, глипнула ліворуч, потім праворуч, а згодом — у тому напрямку, звідки їхала. Туди, де світло фар губилось у непроглядній темряві.

Нікого й нічого. У лісі панувала тиша. І жодних ознак життя.

— Агов! — гукнула дівчина. — Тут є хто-небудь? З вами все гаразд? Агов!

Нічого. Лише відлуння її власного голосу.

Мередіт спантеличено нагнулась і обдивилася передок автомобіля. Вона не сумнівалася, що на дорозі хтось був. І витріщався на неї з темряви. Їй це не наверзлося. Чи наверзлося? Вона зиркнула в дзеркало, але побачила в ньому лише своє перелякане зблідле обличчя. Раптом із темряви вигулькнуло страшне й безпорадне обличчя її рідної матері.

Невже я з глузду з’їхала?

Мередіт протерла очі, почекала ще кілька хвилин, а потім увімкнула двигун. Налякана тим, що сталося, вірніше, тим, чого не сталося, вона поїхала тепер повільно й дуже обережно, залишивши відчиненим вікно, щоб провітрити та прояснити голову. Трохи збадьоритись.

Нарешті вона з полегкістю побачила дороговказ до готелю. Звернувши зі шляху, що вів на Сугрень, Мередіт поїхала звивистою вузенькою дорогою, котра круто підіймалася схилом. За кілька хвилин вона опинилася перед двома кам’яними колонами зі стулчастою чорною брамою з кованого заліза. На стіні висіла сіра табличка — «ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД».