Кейт Мосс - Гробниця

жінку, котра її народила. Вона уявила, як та кидається в озеро Мічиган із кишенями, повними каміння. А чи варто офірувати своє життя заради чогось? Кому була потрібна її смерть?

Підійшовши ближче до меморіальної дошки, Мередіт прочитала алфавітний список від початку й до кінця, знаючи, що безглуздо шукати в ньому прізвище Мартін. Із тих нечисленних відомостей, що їх сповістила їй Мері, Мередіт знала, що Мартін було прізвищем матері й бабусі Луїзи, а не батька. Ба більше, у метриці її бабці було записано: «БАТЬКО НЕВІДОМИЙ». Але Мередіт твердо знала, що її предки емігрували з Франції до Америки невдовзі після Першої світової, і тому майже не сумнівалася, що молодик в однострої на пожовклому фото був батьком Луїзи. Їй залишалося тільки дізнатися його прізвище.

Щось упало Мередіт в око. На дошці вона побачила прізвище БУСК. Таке саме, як і на картах Таро, що лежали в її сумці. Може, то якийсь родич? Треба буде перевірити. Мередіт знову придивилася до прізвищ. І внизу меморіальної дошки побачила незвичне прізвище — Сен-Люп, тобто «святий вовк».

Поруч зі списком загиблих була ще одна кам’яна меморіальна дошка на честь Анрі Буде, парафіяльного священика з 1872 до 1915 року. І чорний металевий хрест. Мередіт замислилась. Якщо її невідомий солдат походив звідси, то Анрі Буде неодмінно мав його знати. Це було маленьке містечко, та й жили вони в той самий час.

Додержуючись першого — і чільного — правила дослідника, вона все це переписала. Ніколи не знаєш, коли й що може знадобитись.

Під металевим хрестом була викарбувана знаменита фраза імператора Костянтина: «Іn hoc signo vinces». Цю фразу Мередіт уже зустрічала багато разів, але нині вона постала перед нею в зовсім іншому світлі. «Із цим знаком ви переможете», — пробурмотіла вона, намагаючись кристалізувати у свідомості якусь непевну думку, що вразила її після прочитання вислову імператора, але не змогла.

Зійшовши з ґанку, Мередіт направилася до цвинтаря. Попереду показався ще один військовий пам’ятний знак; на ньому були ті самі прізвища, за винятком двох доданих і деяких неточностей правопису. Наче однієї згадки про жертву замало.

Покоління чоловіків — батьків, братів, синів — офірували власні життя.

Мередіт поволі рушила по гравійній доріжці, що вела повз церкву. З густих сутінок їй назустріч виринали надгробки, могили, кам’яні янголи та хрести. Час від часу вона зупинялася, щоб прочитати напис на могилі. Деякі прізвища не раз повторювались — покоління за поколінням місцевих родин, увічнені в граніті та мармурі: Фроміляж і Соньєр, Денарно й Ґабіньйо. На дальній межі цвинтаря, за якою внизу виднілася річкова ущелина, Мередіт натрапила на прикрашений мавзолей із написом «РОДИНА ЛЯСКОМБ-БУСК», вигравіюваним над металевою решіткою.

Нахилившись, Мередіт в останніх мізерних зблисках денного світла прочитала про одруження та народження, що єднали Ляскомбів і Бусків у житті й ось тут, по смерті. Гі Ляскомб та його дружина загинули в жовтні 1864 року. Останнім з родини Ляскомбів був Жуль, який помер у січні 1891 року. Остання представниця родини Бусків, Мадлен Буск, відійшла в кращий світ 1955 року.

Мередіт випросталась, відчуваючи знайомий холодок на спині й шиї. Справа не лише в тій колоді карт, яку їй утелющила Лаура, та не в збігові прізвища Буск. Тут було щось іще. Ішлося про дату, про те, що вона бачила раніше, але не взяла тоді до уваги.

І раптом вона здогадалася. Рік 1891 постійно виринав із глибин минулого, набагато частіше, ніж якби був звичайною випадковістю. Мередіт помітила цю дату також через те, що вона мала для неї особисту значущість. Бо саме 1891 роком було датовано той музичний твір на аркуші паперу. Вона подумки пригадала його назву й цифри так виразно й чітко, наче тримала його в руці.

Одначе тут ховалося щось більше. Мередіт стала пригадувати все, що бачила відтоді, як увійшла до цвинтаря. І, нарешті, з’ясувала. Впадав в око не стільки рік, скільки те, що знов і знов повторювалась та сама дата.

Відчувши приплив адреналіну, Мередіт поквапилась назад, до надгробків. Вона засновигала поміж ними, перевіряючи написи, і виявила, що таки мала рацію. Пам’ять не зрадила її. Витягнувши записник, Мередіт похапцем нашкрябала в ньому ту саму дату смерті різних людей. Раз, удруге, утретє.

Усі вони померли 31 жовтня 1891 року.

Позаду озвався самотній дзвін на церковній вежі.

Мередіт обернулася, глянула на освітлені вікна церкви й побачила, що небо вже всіяли цяточки зірок. Потім почула бурмотіння та приглушені голоси. Двері церкви відчинилися, гамір ураз посилився, а потім двері знову з грюкотом зачинились.

Вона швидко подалася назад до ґанку. Тепер дерев’яні столи на ньому були зайняті. На одному лежали підношення — квіти в целофані, букети й домашні квіти в глиняних вазонах. Другий стіл був застелений червоною плюшевою скатертиною, на якій лежала книга для запису висловів співчуття.

Мередіт не втрималась і зазирнула всередину. Під датою того дня були зазначені ім’я та дати народження й смерті: СЕЙМУР ФРЕДЕРІК ЛОУРЕНС, 15 ВЕРЕСНЯ 1938 РОКУ — 24 ВЕРЕСНЯ 2007 РОКУ.

Вона здогадалася, що невдовзі почнеться похорон, навіть попри пізню годину. Побоюючись, що застрягне в церемонії та втратить дорогоцінний час, Мередіт швидко повернулася на Пляс де Дьо Рен. Тепер на площі було людно. Вона була запруджена натовпами осіб різного віку, які стиха перемовлялися. Чоловіки в яскравих куртках, жінки в напрасованих сукнях, дітлахи в костюмчиках і чепурненьких платтячках. Одягнені, як до недільної служби, — подумала Мередіт.

Не бажаючи бути схожою на зіваку, вона сховалась у тінь піцерії і стала дивитись, як учасники жалобної процесії зайшли на кілька хвилин до каплички біля церкви, а потім вийшли та знов піднялися на ґанок, щоб розписатись у книзі співчуттів. Здавалося, на похорон зібралося ціле місто.

— Ви не знаєте, що відбувається? — спитала Мередіт офіціантку.

— Похорон, мадам. Un bien-aime.

Поруч, прихилившись до стіни, стояла тендітна струнка жіночка з коротким темним волоссям. Вона стояла зовсім нерухомо, але очі її безперервно стріляли туди-сюди. Коли вона підняла руки, щоб підкурити сигарету, рукави її сукні опустились, оголивши зап’ястки з червоними шрамами.

Наче відчувши, що на неї дивляться, жінка повернула голову й утупилась просто в очі Мередіт.

— Un bien-aime? — перепитала Мередіт, безпорадно озираючись: може, хтось підкаже значення цього слова.

— Це означає відому людину. Людину, котру всі знають і поважають, — відповіла жінка англійською.

Звісно. Як я відразу не здогадалася…

— Дякую, — сказала Мередіт, знічено всміхнувшись. — Я якось не подумала…

Жінка трохи затримала на ній погляд, а потім відвернулася. Дзвін загув настійливіше —