Кейт Мосс - Гробниця

class="p1">Спрацювавши від фотосенсора, брама повільно розчинилася, впускаючи Мередіт на територію готелю. Було щось химерне в довколишній тиші, у клацанні замкового механізму, у шерхотінні гравію, і по спині Мередіт побігли мурашки. Дерева були ніби живі. Здавалося, вони рухались, дихали та спостерігали за нею недобрим поглядом. Їй закортіло якомога швидше заховатися в приміщенні готелю.

Шерехтячи колесами по гравію, авто Мередіт повільно рухалося під’їзною алеєю, уздовж якої завмерли, наче вартові, європейські їстівні каштани. Обабіч алеї тягнулися широкі галявини, гублячись десь у темряві. Нарешті, за некрутим поворотом Мередіт побачила попереду будинок готелю.

Навіть після всього пережитого того вечора несподівана краса цієї споруди вразила її уяву. Готель являв собою елегантну триповерхову будівлю, чиї побілені мури оповивав яскраво-червоний та зелений плющ. Його листя блищало у світлі фар наче відполіроване. На другому поверсі виднілися балюстради, на горішньому — ряд круглих вікон; вочевидь, колись там жили слуги. Будинок мав бездоганні пропорції, це було взагалі дивовижно, враховуючи, що частину оригінальної споруди знищила пожежа. Уся будівля виглядала цілком автентичною.

Залишивши авто на невеличкій стоянці перед готелем, Мередіт потягла свій багаж по дугоподібних кам’яних сходах. Вона раділа, що прибула до готелю цілою та неушкодженою, проте їй однаково не вдавалося позбутись неприємного відчуття, що тиснуло на груди. Бо ж вона ледь не загинула. А ще отой химерний випадок у тунелі…

Я просто перевтомилася, — вирішила Мередіт.

Вона негайно відчула себе краще, щойно ввійшла до просторого й елегантного вестибюля. Підлога з червоних та чорних кахляних квадратів нагадувала шахівницю, а стіни були обклеєні вишуканими кремовими шпалерами з жовтими та зеленими квітами. Ліворуч від парадного входу, перед високими опускними вікнами, стояли два глибокі дивани з пухкими подушками. Вони стояли один навпроти одного обабіч каміна. На камінній решітці було виставлено багато вазонів із квітами. Повсюдно свічада й скло віддзеркалювали світло люстр і мерехтіння позолочених рамок та скляних настінних канделябрів.

Прямо по центру розташовувались широченні головні сходи з наполірованими поручнями, котрі поблискували в розсіяному світлі скляної люстри. Праворуч знаходився куточок адміністрації — не звична конторка, а стіл із пазуроподібними ніжками. Стіни були завішені чорно-білими та сепієвими світлинами. Чоловіки у військовій формі, на перший погляд, наполеонівської епохи, а не часів Першої світової, дами з рукавами-ліхтариками та в широких спідницях, родинні портрети, краєвиди Рен-ле-Бена давно минулих часів. Мередіт посміхнулася: вона матиме багато роботи в наступні кілька днів!

Вона підступила до реєстраційного столу.

— З приїздом, мадам.

— Привіт.

— Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад». Ви бронювали номер?

— Так, на прізвище Мартін. М-а-р-т-і-н.

— Ви в нас уперше?

— Так, уперше.

Мередіт заповнила бланк і представила дані своєї кредитної картки, уже третьої за цей день. Їй видали план готелю з прилеглою територією, план навколишньої місцевості, а також старомодний мідний ключ із червоною стрічечкою та брелоком з назвою кімнати: la Chambre Jaune, Жовта кімната.

Раптом по спині Мередіт пробіг легенький холодок. Їй здалося, що хтось підійшов до неї ззаду й став аж надто близько. Вона навіть відчула на шиї чиєсь дихання. Мередіт обернулася. Нікого.

— Жовта кімната — на другому поверсі, мадам Мартін.

— Перепрошую? — повернулася Мередіт до реєстраторки, не розчувши.

— Кажу, ваша кімната розташована на другому поверсі. Ліфт — напроти консьєржки, — відповіла жінка, вказуючи на виразну вивіску. — Замовлення на вечерю приймаються до дев’ятої тридцять. Може, замовити вам столик?

Мередіт зиркнула на годинник. Чверть на восьму.

— Це було б дуже добре. Можна на восьму тридцять?

— Прекрасно, мадам. Бар на веранді — вхід до нього через бібліотеку — працює до півночі.

— Чудово. Дякую.

— Вам допомогти з багажем?

— Ні, дякую, не треба.

Зиркнувши через плече на порожній вестибюль, Мередіт піднялася сходами на солідну площадку другого поверху. Звідти вона глянула вниз і помітила гранд-фортепіано, засунуте в закапелок під сходами. Судячи з його вигляду, то був прекрасний інструмент, із незрозумілих причин запханий у зовсім недоречне місце. Його кришка була опущена.

Ідучи коридором, Мередіт не могла стримати посмішки, бо всі кімнати мали не номери, а назви: Анжуйський люкс, Голуба кімната, «Кастильський сліпець», «Генріх IV».

Власники готелю підкреслюють його історичне минуле.

Її кімната виявилась майже в самому кінці. З легким дрожем нетерпіння, що його Мередіт завжди відчувала, коли вселялася в готель, вона, трохи помучившись із важким ключем, відімкнула двері, розчинила їх легеньким поштовхом носка кросівка й увімкнула світло.

І широко посміхнулася.

Посеред кімнати стояло величезне ліжко з червоного дерева. Туалетний столик, стінна шафа та дві тумбочки — усе було виготовлене з темно-червоного дерева. Розчинивши дверцята шафи, Мередіт виявила в ній міні-бар і телевізор із дистанційним пультом. На бюрку лежали глянцеві журнали, готельний довідник, сервісне меню кімнати й брошура з історії тутешнього краю. На дерев’яній етажерці, розміщеній на бюрку, стояли кілька старих книжок. Мередіт пробігла поглядом по їхніх корінцях — звичайні трилери та класичні твори, довідник якогось музею капелюхів в Естеразі й кілька студій з місцевої історії.

Підійшовши до вікна, вона відкрила жалюзі та вдихнула п’янкий запах вологої землі й нічного повітря. Здавалося, темні галявини тягнуться вдалину на багато миль. Мередіт ледь угадувала в темряві контури декоративного озерця та високий живопліт, що відокремлював власне парк від лісу поза ним. Жінка була задоволена, що їй дісталася кімната в тильній частині, подалі від автостоянки, де постійно хряскають дверцятами, а проте внизу розташовувалась веранда зі спеціальними обігрівачами та дерев’яними столиками й стільцями. Мередіт розпакувала речі, цього разу як слід, а не як у Парижі, коли вона залишила все у великій сумці. Джинси, футболки та светри вона розклала по шухлядах комоду, а поважніші речі повісила в шафу. Зубну щітку та косметику вона поклала на поличці у ванній кімнаті, а сама залізла у ванну й випробувала широко розрекламовані мило та шампунь «Молтон Браун».

Тридцять хвилин по тому, більш-менш отямившись, Мередіт загорнулася в розкішний білий халат, поставила на підзарядку мобільний телефон і засіла за портативний комп’ютер. Виявивши, що не може вийти до Інтернету, вона набрала номер реєстратури.

— Привіт. Це міс Мартін із Жовтої кімнати. Мені треба скористатися комп’ютером, а я не можу вийти до Інтернету. Може, ви дасте мені пароль або ж самі організуєте зв’язок з вашого комп’ютера? — Притиснувши слухавку плечем до вуха, Мередіт записала необхідну інформацію. — От і добре, записала. Дякую.

Вона повісила слухавку, неабияк здивована паролем, набрала його на клавіатурі: «КОСТЯНТИН». І відразу ж опинилася в Інтернеті. Спочатку Мередіт послала і-мейл Мері, у якому розповіла, що доїхала добре й уже навіть знайшла місце, де був зроблений один