Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

вістрі гарпуна. Знімає ще живу рибу і кидає її далеко на берег. Робить мені знак мовчати. Бере мене за руку, і ми разом пірнаємо під воду. Тоді я бачу страхітливу тінь, яка рухається перед нами, — акула. Вона двічі чи тричі повертається, потім віддаляється. Задихаючись, ми підіймаємось на поверхню. Я пливу до берега, поки Ума ще пірнає. Коли виходжу на берег, бачу, що вона знову вполювала рибину. Поруч зі мною вона біжить по білому піску. Її тіло спалахує на сонці, наче базальт. Точними швидкими рухами вона збирає кальмарів і одну рибину і закопує їх у пісок під дюною.

— Ходи сюди. Будемо сохнути.

Я лягаю на пісок. Навколішки вона набирає долонями сухий пісок і посипає ним моє тіло з голови до ніг.

— Насип на мене теж.

Я беру сипучий пісок і сиплю його їй на плечі, на спину, на груди. Тепер ми нагадуємо двох клоунів, обсипаних борошном, нам смішно.

— Коли пісок осиплеться, ми будемо сухими, — каже Ума. Ми залишаємося на дюні біля очерету, вдягнені у білий пісок. Чути лише шелест вітру в очереті та шум моря, яке прибуває. Нікого, крім крабів, які вилазять зі своїх нір, здійнявши клешні. Сонце на небі вже в зеніті, воно пече в саме серце цієї пустки.

Я дивлюся на пісок, який сохне на плечах і спині Уми і стікає тоненькими струмочками, відкриваючи сяючу шкіру. В мені здіймається нестримне бажання, спалює, наче сонце шкіру. Коли я губами торкаюся шкіри Уми, вона здригається, але не відсовується. Її довгі руки обхопили коліна, вона поклала на них голову, дивиться вдалечінь. Мої губи спускаються вздовж потилиці по її ніжній блискучій шкірі, з якої срібним дощем стікає пісок. Моє тіло починає тремтіти, Ума підводить голову, дивиться на мене з тривогою:

— Тобі холодно?

— Так… Ні.

Я й сам не знаю, що зі мною. Якийсь нервовий дріж, дихати важко.

— Що з тобою?

Раптом Ума підводиться. Швидко одягається. Допомагає мені натягти мій одяг, наче я хворий.

— Ходімо відпочинемо у тіні, ходімо!

Це лихоманка, втома? У голові паморочиться. Ледве плетуся за Умою до очерету. Вона йде випростана, несе кальмарів на кінці свого гарпуна, наче вимпели, тримає рибу за зябра.

Коли ми дістаємося до табору, я лягаю у наметі і заплющую очі. Ума залишилася зовні. Розпалює ватру, аби приготувати рибу. Вона пече також у вугіллі коржі, які принесла вранці. Коли їжа готова, вона приносить її під намет і дивиться, як я їм, нічого не беручи сама. Смажена риба надзвичайно смачна. Я облизую пальці, поспіхом запиваю водою, її Ума набрала вище по течії. Тепер я почуваюся добре. Загорнувшись у попону, попри спеку, я дивлюся на Уму, на її профіль, повернений до виходу, наче вона пильнує за кимось. Пізніше починається дощ, спочатку дрібний, потім рясніший. Вітер рве вітрильне полотно над нами, скрипить у вітах тамаринду.

Коли день закінчується, дівчина розповідає мені про себе, про дитинство. Вона говорить, немов вагаючись, своїм співучим голосом, з довгими паузами, і шум вітру з дощем, що стукотить по намету, змішується з її словами.

— Мій тато — манаф, родриґець з верхів’їв. Але він виїхав звідси, аби плавати на кораблі Бритіш Індія, це великий корабель, який ходить до Калькутти. Саме в Індії він зустрів мою маму, одружився з нею і привіз її сюди, тому що її родина не хотіла цього шлюбу. Він був старшим за неї і помер від лихоманки під час однієї подорожі, коли мені було вісім років, тоді мама залишила мене у своїх сестер на Маврикії, у Ферне. У неї не було досить грошей, аби навчати мене. Певно, вона мала надію ще раз одружитися, боялася, щоб я не стала для неї тягарем… У монастирі я дуже любила матінку-абатису, вона мене теж дуже любила. Оскільки мати покинула мене, то коли настав час повертатися до Франції, вона забрала мене із собою у Бордо, а потім під Париж. Я навчалася і працювала у монастирі. Гадаю, матінка хотіла, щоб я стала черницею, через це вона і взяла мене із собою. Але коли мені було тринадцять років, я захворіла, і всі думали, що я помру, тому що в мене був туберкульоз… Тоді моя мати написала з Маврикія, вона писала, що хоче, щоб я повернулася до неї. Спочатку я не хотіла, плакала, думала, що це тому, що я не хотіла покидати свою монастирську матір, але насправді мені було страшно зустрітися зі своєю матір’ю і злиднями на острові в горах. Монастирська матінка теж плакала, тому що дуже любила мене, і потім вона сподівалася, що я теж стану черницею, а оскільки моя мати не християнка, вона сповідує вірування Індії, матінка з монастиря знала, що я зречусь релігійного життя. І все-таки я поїхала, здійснила сама довгу мандрівку на кораблі через Суецький канал і Червоне море. Коли прибула на Маврикій, побачила свою матір, але не впізнала її, я здивувалася, що вона така невеличка, загорнена у покривало. Поруч з нею стояв маленький хлопчик, вона сказала мені, що це Шрі, посланець Бога на землі.

Вона замовкла. Тепер ніч була вже близько. Надворі пітьма поглинула долину. Дощ ущух, але було чути, як по намету стікає вода, коли вітер ворушить гілки тамаринду.

— Спочатку було важко, тому що я нічого не знала про життя манафів. Нічого не вміла робити, не могла бігати, рибалити, розпалювати ватру, навіть не вміла плавати. І не могла розмовляти, тому що ніхто не знав французької, а моя мати говорила лише на бходжпурі та креольською. Це було жахливо — мені чотирнадцять років, а я наче дитина. Спочатку сусіди глузували з мене, казали, що краще б мати залишила мене у панів. Мені хотілося втекти світ за очі, але я не знала, куди йти. Я не могла повернутися до Франції, тому що була манафкою, і нікому там не потрібна. А потім, я любила мого братика, Шрі, він такий славний, такий невинний, певно, мати мала рацію, коли казала, що він посланець Бога… Я почала навчатися всього, чого не знала. Навчилася босоніж бігати по скелях, наздоганяти кіз, розпалювати ватру, плавати і ловити рибу. Навчилася бути манафкою, жити як маррони, ховаючись у горах. Мені сподобалось жити тут, з ними, тому що вони ніколи не брешуть, нікому не чинять зла. Люди з узбережжя, в Порт-Матюрені, схожі на людей з Маврикія, вони брешуть і обманюють вас, через це ми ховаємося в горах…

Зараз геть