Маріанна Ласкава - Одна ніч з тобою змінить Все, Маріанна Ласкава

РОЗДІЛ 24

ВІКТОРІЯ

А потім настав мій день народження. Він вирішив влаштувати сюрприз у ресторані — я категорично була проти, казала, що хочу просто вечеряти разом, вдвох, у затишку. Але мене, як завжди, ніхто не слухав. Він уже все заплануввав, забронював місце, запросив людей, обговорив меню. І ось я стою перед дзеркалом — готова, як модель з подіуму. Сукня прикра, волосся в порядку, макіяж тримається ідеально. Він наполягав, щоб я приїхала сама — казав, що чекатиме вже там. Я намагалася вигнати з голови думки типу "що він задумав?" , але не могла. Вибору не було — зібралася, взяла букет для себе (від матусі), витягла губну помаду ще раз перевірити, чи не змазана, і поїхала.

Ресторан виявився шикарним. Не просто дорогим — елітним. З кам’яними стовпами, м’якими килимами, і власною музики, що лунала з живого музиканта. Все було на вищому рівні, бо йому, як завжди, не шкода нічого для мене. Мене зустріли всі — друзі, подруги, знайомі. Крики "вітаємо!", обійми, поцілунки, подарунки — купа квітів, коробок, букетів, сміх, фотографії, і це тривало довго. Я майже втомилася від привітань, але було тепло і добре.

І ось, коли нарешті заспокоїлися, і всі вже встигли мене обійняти, я нарешті побачила його. Він стояв трохи осторонь, у смокінгу, бездоганно виглядаючи, мовби сошов з обкладинки модного журналу. Серйозний, як завжди, із тим виразом обличчя, який я вже навчилася розпізнавати — він щось обмірковує, або вже щось важливе вирішив. Побачивши мене, він легенько всміхнувся — тією своєю рідною, тільки для мене усмішкою — і підійшов до сцени, де вже стояв мікрофон. Усі замовкли.

— Дорогі гості, — почав він голосом, від якого у мене по спині пробіг холодок, — дякую, що прийшли сьогодні, щоб розділити цей день з Вікою. Ви вже всі її встигли привітати, тепер настає моя черга.

З паузою він подивився на мене, і я відчула, як серце почало битися частіше.

— Я знаю, Віка може сказати, що їй вистачить того, що я влаштував свято. Але цього мало. Тому зараз я хочу подарувати їй щось особливе. Щось важливе не лише для неї, але й для нас обох. Він простягнув руку:

— Моя дорога Вікторіє, підійди до мене. Ти мені зараз потрібна… для одного дуже важливого подарунка. Я замерла. Серце вже не просто билося — воно наче намагалося вискочити назустріч цій миті.

"Боже, що він задумав?.. Це вже мене лякає."

- Давай ну ж, це не страшно, і боляче не буде

Угу звичайно знаючи тебе страшно, що ж ти задумав розумник. І я пішла. І він одразу звернувся до мене:

- Ти гарна як завжди

- ти теж нічого,..,

- Ти знаєш ми з тобою вже місяць разом

- це так

- ну ось, у нас все було чудово, і ось я зрозумів що люблю тебе, дуже і не хочу, щоб ти була далеко від мене

- Єгор..

- словом - .. і він став на одне коліно і дістав обручку з коробочки

- Боже що ти твориш….

- я ж обіцяв це зробити, правда?

- Ну так..

- ну ось прийшов час і момент, тому прошу стати моєю дружиною і одразу жити разом.

- Боже мій

- І?

Я була просто в шоці, але відповідь вискочила сама:

- добре, я згодна

- Так?

- Так!

- на обидва варіанти?

- так

- чудово

Далі він обережно одягнув на палець обручку — холодне срібло торкнулося шкіри, і я відчула, як воно миттєво набуло температуру мого тіла. Вона сиділа ідеально, ніби була створена спеціально для цього моменту, для цього пальця, для цього кохання. Ніби завжди там була.

І тоді він притяг мене до себе. Без слів, без пауз — просто взяв моє обличчя в долоні й почав цілувати. Тихо, мовчки, але так, наче хотів передати усе: любов, полегшення, радість, страх, надію. Поцілунок тривав довго, і кожна секунда була важливою, ніби записувалася в пам’ять разом із смаком його губ.

Навколо нас уже збиралося святкове коло — друзі, рідні, знайомі. Люди посипалися з усіх боків, вітаючи нас, обіймаючи, сміючись, плескаючи по плечах, фотографуючи. Хтось приніс шампанське, хтось уже почав жартувати про весілля, хоча ми ще навіть не встигли обговорити кольори серветок. Але в тому-то й справа — усе стало реальним лише тепер, коли нас оточило це тепло, це спільне щастя.

Потім ми продовжили святкувати — хто де, як кому заманулося. Ми з ним втекли раніше, прихопивши лише те, що справді мало значення: один одного. Він відвіз мене додому, і вже на порозі я вперше подумала: це вже не “додому” — це до нього . Бо справжній дім тепер там, де він.

Знайомство з батьками було складним — не боєм, але нервовою хвилиною, коли потрібно показати себе, встояти, зрозуміти, чи буде підтримка. З його родиною все пройшло добре — мама всміхалася, тато запропонував чай, і я відчула, що вони хочуть, щоб їхній син був щасливий. Мої батьки, звісно, спочатку переживали — я їхнє єдине донька, і раптом так стрімко… Але після першого ж чаювання, коли він сам напрополічив стіл, допоміг мамі накрити, і попросив тата допомогти з ремонтом на балконі (хоча нічого не ламалося), вони розчулилися. Як казала мама: “Та з таким хлопцем і жити можна.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍