Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

хоч під Сталіним – а ця війна нас усіх доконає. Литва опинилася між двох вогнів. Ви чули, що той чоловік сказав. Японці бомбили Перл-Гарбор. США, мабуть, уже союзники СРСР. Годі розмов. Помовчте, – сказав лисий.

– Ми їдемо в Америку, – казав повторювач. – В Америку.

65

Минув тиждень, серед ночі потяг зупинився. Пані Рімене побачила знак із написом «Макаров». Нас вигнали з вагонів. Вільне повітря кружляло навколо мого обличчя – чисте, свіже. Я вдихала носом і видихала ротом. Охоронці спрямували нас до великої будівлі в сотні метрів від нас. Ми повитягали свої брудні речі з вагона. Мама впала на землю.

– Швидко підійміть! – сказала пані Рімене, роззираючись, де охоронці. – Коли вони можуть пристрелити матір, яка плаче за дитиною, то жінку, яку ноги не тримають, можуть теж!

– У мене все буде добре. Я просто втомилася, – запевняла мама. Ми з пані Рімене підтримували її. Йонас тяг наші речі. Коло будівлі мама знову спіткнулася.

– Давай! – підійшли два енкаведисти з гвинтівками. Мама занадто повільно рухалася.

Вони крокували в наш бік. Мама випросталася. Один з енкаведистів плюнув на землю. Інший подивився на неї. У мене все в животі так і впало. Крецький! Він їхав з нами.

– Ніколай! – спроквола сказала йому мама.

Крецький показав в інший бік. Пішов до іншої групи людей.

Будівля була величезна – якийсь гігантський сарай. Тут, певно, зібралася тисяча людей. Ми так стомилися, що навіть не говорили. Просто попадали на землю на свої торби. Мої м’язи розпружилися. Земля була така приємно стійка – немовби піді мною хтось вимкнув метроном. Уже більше не рипіли рейки. Я обійняла валізу з «Домбі і сином». Було тихо. Ми полягали на наше ганчір’я і поснули.

Стало світати. Я відчувала, як дихає Яніна, яка примостилася коло моєї спини. Йонас сидів на валізі. Він кивнув мені. Я подивилася на маму. Вона міцно спала, поклавши руки на валізу.

– Вона назвала його Ніколаєм, – сказав Йонас.

– Що? – не зрозуміла я.

Йонас почав ходити біля мене.

– Крецького. Ти чула? Увечері вона назвала його Ніколай.

– Його так звати? – спитала я.

– Отож. Я цього не знав. А вона звідки знає? – нервово промовляв Йонас. – Чого він з нами попхався? – Йонас ко´пнув ногою землю.

Прийшли енкаведисти – принесли хліб і кілька відер із грибною юшкою. Ми розбудили маму і стали шукати в торбах кухлик чи миску.

– Вони готують нас, готують, – сказав повторювач. – Ми в Америці щодня будемо їсти досхочу. Щодня.

– Чому вони нам дають їжу? – спитала я.

– Щоб ми працювали, – відповів Йонас.

– Усе з’їжте, до крихти! – казала нам мама.

Після їжі охоронці почали збирати людей у групи. Мама уважно прислухалася. Слабко засміялася:

– Ми підемо в лазню. Можна буде помитися!

Нас погнали до дерев’яної лазні. Мамина хода стала міцнішою. Біля воріт групу поділили на чоловіків і жінок.

– Чекай нас, – сказала мама Йонасові.

Нам сказали зняти одяг і дати його сибірякам на вході. Від скромності не лишилося й сліду. Жінки швидко роздяглися. Вони хотіли помитися. Я, вагаючись, опустила голову.

– Ліно, швидше!

Я не хотіла, щоб вони мене торкалися, дивилися на мене. Схрестила руки на грудях.

Мама поговорила з одним із сибіряків.

– Він каже, що нам треба швидко, бо тут усі зупиняються і їдуть далі. Пізніше сьогодні ще багато людей підвезуть. Каже, що латиші, естонці й українці вже проїхали, – сказала мама. – Усе добре, мила, усе справді добре.

Чоловіки на вході, здається, ні на кого не дивилися. Чого б то? Наші зсохлі тіла були практично безстатеві. У мене кілька місяців не було місячних. Ніякої жіночості я в собі не відчувала. Значно спокусливіше для цих чоловіків виглядав би шмат свинини чи кухоль пінного пива.

Після душу нас усіх із речами посадили у вантажівку. Провезли кілька кілометрів лісом до берега Ангари.

– Чому ми тут? – спитав Йонас.

Берегом були розкидані великі дерев’яні сараї. Під лісом стояла велика будівля НКВД.

– Нас водою зараз повезуть. Хіба ви не бачите? Ми прямуємо в Америку, Америку! – сказав повторювач. – Попливемо Ангарою, потім Леною, а тоді морем до Берингової протоки. До Берингової протоки.

– Це ж кілька місяців дороги, – зауважив пан, який накручував годинник.

Америка? Як ми можемо залишити тата в красноярській в’язниці? Як я передаватиму йому малюнки? А війна? Що, коли інші країни стануть союзниками Сталіна? Я згадала обличчя Андрюса, коли він казав, що ми в списку. Щось у ньому підказувало, що ми прямуємо зовсім не до Америки.

66

Баржі затримувалися. Ми чекали на кам’янистих берегах Ангари понад тиждень. Нас годували ячною кашею. Я не могла зрозуміти, чому нас годують не лише хлібом. Не від доброти ж. Для чогось ми їм потрібні сильними, але для чого? Ми вигрівалися, мов на канікулах. Я малювала для тата й писала листи для Андрюса щодня. Малювала на маленьких папірцях, щоб не було помітно, і ховала в «Домбі і сині». Якась естонка помітила, що я малюю, і подарувала мені ще паперу.

Ми тягали колоди, але лише для багаття на ніч. Сиділи біля вогню, який приємно потріскував, і співали литовських пісень. Лісом котилася луна – люди з-над Балтики співали про свою батьківщину. Двох жінок відправили потягом до Черьомхова, щоб вони допомогли довезти до табору запаси для НКВД. Вони відіслали наші листи.

– Будь ласка, чи не могли б ви взяти оце до Черьомхова й передати з ким-небудь? – я дала одній із жінок дощечку.

– Яка краса! Ти такі гарні квіти намалювала. У мене вдома у дворі рута цвіла… – зітхнула вона. Подивилася на мене. – Твій батько в Красноярську?

Я кивнула.

– Ліно, будь ласка, не плекай великих надій – Красноярськ звідси дуже далеко, – сказала мама.

Якось, погрівшись на сонечку, ми з мамою зайшли в Ангару. Бігали у воді й сміялися. Мокрий одяг прилип до тіла.

– Прикрийтеся! – сказав Йонас, роззираючись.

– Що ти хочеш сказати? – спитала мама, обсмикуючи мокру тканину.

– Вони на вас дивляться. – Йонас кивнув у бік енкаведистів.

– Йонасе, їм не цікаво. Ну глянь на нас. Ми не надто розкішно виглядаємо, – сказала мама, витискаючи воду з волосся.

Я схрестила на грудях руки.

– Ну от пані Арвідене ж їх зацікавила! А може, ти йому цікава, – сказав Йонас.

Мама опустила руки.

– Це ти про кого? Про кого?

– Про Ніколая, – сказав Йонас.

– Крецького? – перепитала я. – А що таке?

– А ти в мами спитай, – відказав Йонас.

– Йонасе, припини. Ми ніякого Ніколая не знаємо, – сказала мама.

Я подивилася їй в обличчя.