Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

class="p1">– А чому ти називала його Ніколаєм? Звідки ти знаєш його ім’я?

Мама подивилася на мене, потім на Йонаса.

– Спитала, як його звати, – відповіла вона.

У мене всередині все просто впало. Що, Йонас має рацію?

– Але ж, мамо, він потвора! – сказала, витираючи воду зі шраму на лобі.

Мама підійшла ближче, викручуючи спідницю:

– Ми не знаємо, який він.

Я пирхнула:

– Та він…

Мама схопила мене за руку так, що біль віддав у плече. Вона процідила крізь зуби:

– Ми не знаємо. Чуєш? Ми не знаємо, який він. Він хлопець. Він просто хлопчина, – вона відпустила мою руку. – І я з ним не сплю, – різко кинула вона Йонасові. – Як ти міг таке подумати!

– Мамо… – затнувся Йонас.

Вона пішла геть, а я так і лишилася стояти, розтираючи руку.

Йонас стояв, остовпівши від маминих слів.

67

Кілька тижнів баржі повзли на північ Ангарою. Потім ми зійшли на берег, і кілька днів нас везли густим лісом у кузовах чорних машин. Де-не-де лежали велетенські повалені дерева – у стовбур такого могла би в’їхати наша машина. Людей не було видно. Нас оточував темний, непроникний ліс. Куди нас везуть? Удень ми пеклись, а вночі мерзли. Пухирі позаживали. Ми їли все, що нам давали, і тішилися, що нас не змушують працювати.

Машини прибули в Усть-Кут на Лені. Знову ми чекали на баржі. Берег Лени був у дрібній гальці. Дощило. Тенти, нашвидку натягнуті понад берегом, ніяк не допомагали. Я лежала на валізі, захищаючи «Домбі і сина», камінець, мої малюнки та родинне фото. Яніна стояла під дощем. Дівчинка дивилася в небо і далі розмовляла невідомо з ким. Крецький рипів чобітьми, ходячи туди-сюди берегом. Кричав, щоб ми не розбрідались. Уночі він стояв, дивився на срібну місячну доріжку на Лені і рухався тільки для того, щоб піднести до губ цигарку.

Моя російська покращала. Але до Йонаса мені все одно було далеко.

Минули два тижні, припливли баржі, й енкаведисти знову завели нас на них. Ми попливли на північ.

Відпливли з Усть-Кута, проминули Кіренськ.

– На північ пливемо, – відзначив Йонас. – Може, і справді в Америку?

– Що, без тата? – спитала я.

Йонас дивився у воду. Він нічого не сказав.

Повторювач тільки й говорив, що про Америку. Він намагався намалювати мапу Сполучених Штатів, говорив про всілякі подробиці, які чув від родичів і знайомих. Йому було потрібно в це вірити.

– В Америці є чудові університети, у так званій Новій Англії. А ще, кажуть, Нью-Йорк – дуже модне й сучасне місто, – говорила Йоана.

– Хто каже, що Нью-Йорк модний? – спитала я.

– Мої батьки.

– А що вони знають про Америку?

– У мами там дядечко, – мовила Йоана.

– А я думала, вся родина твоєї тьоті в Німеччині, – сказала я.

– Видно, родич там у неї є. Він їй листи пише. З Пенсільванії.

– Гм. А мені Америка не дуже. Їм мистецтва там бракує. Жодного гарного художника американського не знаю.

– Ти мене краще не малюй! – сказав лисий. – Мені своїх портретів не треба.

– Та я, власне, вже закінчую, – сказала я, затінюючи його рябі щоки.

– Порви! – вимагав він.

– Ні, – відмовила я. – Але не хвилюйтесь, я нікому не покажу.

– Не покажеш, якщо розумієш: так краще.

Я подивилася на портрет. Мені вдалася його закопилена губа і постійно невдоволений вираз. А з лиця він не був некрасивим. Глибокі зморшки на лобі надавали йому примхливого вигляду.

– За що вас вивезли? – спитала я в нього. – Ви кажете, ви просто марки збирали. Але чого людину мають депортувати за збирання марок?

– Не пхай носа не в своє діло, – сказав він.

– Де ваша сім’я? – не відступала я.

– Кажу ж – не твоя справа! – буркнув він, піднявши пальця. – А коли ти маєш хоч крихту глузду, то будеш тримати своє малювання так, щоб ніхто не бачив, чуєш?

Поряд сіла Яніна.

– Відомою художницею ти не будеш! – сказав лисий.

– Ні, буде! – відказала Яніна.

– Ні, не буде. Знаєш чому? Бо вона не мертва! Але надія деяка є. Америка, теж мені!

Я похмуро подивилася на нього.

– Моя лялька мертва, – сказала Яніна.

68

Ми наблизилися до Якутська.

– Отепер ми побачимо. Побачимо, – нетерпляче совався повторювач. – Якщо вийдемо тут, то не поїдемо в Америку. Не поїдемо.

– А куди ж? – спитав Йонас.

– На Колиму, – відповів лисий. – У ті табори, може, до Магадана.

– Ні в який Магадан ми не їдемо, – сказала мама. – Прошу вас припинити такі розмови, пане Сталасе.

– Не на Колиму, ні, не на Колиму, – сказав повторювач.

Баржі сповільнили хід. Ми зупинялися.

– Ні, не треба, будь ласка, – шепотів Йонас.

Пані Рімене заплакала:

– Я не можу бути у вʼязниці так далеко від чоловіка!

Яніна потягла мене за рукав.

– Ляле каже, що ми не їдемо на Колиму.

– Що? – здивувалася я.

– Каже, що ми не туди, – вона знизала плечима.

Ми зібралися понад бортом. Дехто з енкаведистів зійшов на берег, Крецький теж. Він мав наплічника. Їх зустрів там якийсь командир. Ми спостерігали, як їм дають інструкції.

– Глянь, – сказав Йонас. – Енкаведисти щось вантажать на баржу.

– То ми тут не сходимо? – спитала я.

Раптом на березі заговорили голосніше. То був Крецький. Він сперечався з командиром. Я розуміла, що той каже. Він