Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

– Ну, спочатку дуже сумувала. Усе плакала-плакала. Охоронець сказав мені, щоб не плакала. Я намагалась, а не виходило. Він мене тоді по голові стукнув. Бачиш шрам? – вона вказала на товсту червону смугу на лобі.

Потвори! Вона ж зовсім дитина.

– І ти теж не могла припинити плакати? – спитала дівчинка.

– Що?

Вона показала на шрам у мене над бровою.

– Ні, вони в мене кинули бляшанкою з рибою, – пояснила я.

– Бо ти плакала? – спитала вона.

– Ні, просто для розваги, – відказала я.

Вона поманила мене пальцем ближче.

– Хочеш великий секрет? – спитала дівчинка.

– Який?

Вона прошепотіла мені на вухо:

– Мама каже, що енкаведисти всі підуть до пекла, – вона відхилилася. – Тільки ти нікому не кажи. Це секрет, гаразд? А от моя Ляле – вона в раю! Вона зі мною розмовляє. Розповідає мені всяке. Так що це секрет, але Ляле каже, що тобі його можна розказати.

– Я нікому не скажу, – запевнила її я.

– Як тебе звати?

– Ліна.

– А твого брата?

– Йонас.

– А я – Яніна, – назвалася вона й защебетала далі. – У тебе мама стала як стара. І в мене теж. А тобі подобається той хлопець, який чекав коло машини!

– Що?

– Той, який тобі щось у кишеню поклав. Я бачила. Що він тобі дав?

Я показала їй камінець.

– Як блищить. Мабуть, Ляле він би сподобався. Мабуть, ти можеш дати його мені.

– Ні, це подарунок. Краще, певне, щоб він у мене якийсь час побув, – відказала я.

Біля мене сіла мама.

– А ви бачили, який Ліні жених подарунок подарував? – спитала Яніна.

– Він мені не жених.

Чи жених? Я була б рада, коли б так. Я показала мамі камінець.

– Бачу, він до тебе повернувся, – сказала мама. – Це добрий знак.

– У мене ляля померла, – повідомила їй Яніна. – Вона в раю!

Мама кивнула і погладила Яніну по руці.

– Хто-небудь, скажіть, хай дитина помовчить! – буркнув лисий. – От ти, високий, – чи щось про війну чути?

– Японці бомбили Перл-Гарбор, бомбили… – мовив той.

– Перл-Гарбор? Вони Америку бомбили? – спитала пані Рімене.

– Коли? – уточнив лисий.

– Кілька місяців тому. Десь на Різдво. На Різдво, – він нервово заговорювався, повторював слова.

– То США оголосили війну Японії? – спитала мама.

– Так, і Британія теж. Британія теж оголосила.

– Ти сам звідки? – спитав лисий.

– З Литви, – сказав той.

– Та зрозуміло, йолопе. А сьогодні звідки?

– З Калманки, – сказав чоловік. – Так, з Калманки.

– Калманка, значить. А це що: в’язниця чи табір? – питав лисий.

– Табір, гмм, табір. Картопляні поля. А ви?

– Буряки біля Турачака, – відказала мама. – У вашому таборі всі були литовці?

– Ні, здебільшого латиші, – сказав чоловік. – І фіни. Так, фіни.

Фіни. Я зовсім забула про Фінляндію. Згадалося, як одного разу до нас прийшов доктор Зельцер, шукав тата. Совєти вдерлися до Фінляндії.

– Це лише в тридцяти кілометрах від Ленінграда, Елено, – сказав мамі доктор Зельцер. – Сталін хоче захищати себе з Заходу.

– Фіни вестимуть переговори? – спитала мама.

– Фіни – народ сильний. Вони воюватимуть, – сказав доктор Зельцер.

64

Потяг котив уперед. Цей торохкучо-рипучий ритм рейок просто катував мене. Мене розлучили з Андрюсом, кинули кудись у безвість. Металева лампа гойдалася вгорі, немов маятник, освітлювала порожні обличчя, розкидала тіні вагоном. Яніна шепотілася з духом своєї загиблої ляльки й тихенько сміялася.

Жовта дівчинка кашляла й задихалася біля Йонаса. Сплюнула кров йому на спину. Мама швидко стягла Йонаса з полиці. Зірвала з нього сорочку й викинула в туалетну діру. Але, схоже, користі з того не було: ми всі дихали одним повітрям. Навряд чи слиз і кров, що потрапили на сорочку, містили більше зарази.

– Ой, вибач, будь ласка, – схлипнула дівчинка. – Я тобі сорочку зіпсувала.

– Та нічого, – заспокоїв її Йонас, обхопивши свої голі груди. Плями після цинги з нього ще не до кінця зійшли. На шкірі, яка туго обтягувала ребра, лишалися рожеві цятки.

Високий – повторювач – радісно просторікував, переконаний, що ми в Америку, Америку… Я ні в чому не була переконана, крім того, що страшенно хочу бачити тата, Андрюса й рідний дім.

У третю ніч я прокинулася. Хтось мене легенько розштовхував. Я розплющила очі. Наді мною виявилися величезні очі Яніни. Над нею гойдалася лампа.

– Яніно! Що таке?

– Це Ляле…

– Поясни Ляле, що зараз спати треба, – сказала я й заплющила очі.

– Вона не може заснути. Вона каже, що жовта дівчинка померла.

– Що?

– Ляле каже, що вона померла. Ти можеш подивитися, чи в неї очі заплющені? А то мені страшно дивитися.

Я пригорнула Яніну, поклала її голову собі на груди.

– Тихенько. Засинай.

Вона тремтіла. Я прислухалася. Кашель припинився.

– Тихо-тихо. Засинай, Янусю, – я лагідно її гойдала.

Я подумала про Андрюса. Що він там зараз робить у таборі? Чи дивився він на мої малюнки? Я сунула руку в кишеню й узяла в руку камінець. Я побачила, як він усміхається, як смикає мене за шапку в хлібній черзі.

Жовта дівчинка справді померла. Патьоки крові простяглися її обличчям від кутиків рота до підборіддя, засохли. Наступного дня охоронці викинули її закоцюбле тіло з вагона. Мати з риданням кинулася за дочкою. Пролунав постріл. Щось важке впало на землю. Мати, яка сумує за дитиною, їх дратувала.

Ненависна мені колись Улюшка врятувала нас від голоду в потязі. Ми харчувалися тим, що вона дала мамі. Ділилися з іншими. Я намалювала широке лице Улюшки, пасма чорного волосся навколо, попри рух вагона намагаючись вести лінії акуратно.

Він води й сірої баланди з відер ніхто не відмовлявся. Ми їли жадібно, облизуючи долоні, обсмоктуючи брудні пальці. Мама Яніни часто спала. Я, попри втому, ніяк не могла заснути. Мене все будив гуркіт, галас і рух потяга. Я сиділа й гадала, куди нас везуть і як повідомити про це тата.

Яніна поторгала лисого за плече.

– Я чула, що ви – єврей, – сказала вона.

– Таке, значить, чула? – відказав той.

– Це правда? – спитала Яніна.

– Так. А я от чув, що ти – мала проноза, це правда?

Яніна замислилася:

– Ні, я так не думаю. А ви знаєте – Гітлер із фашистами можуть убивати євреїв? Мені мама сказала.

– Твоя мама помиляється – Гітлер уже вбиває євреїв.

– Але чому, за що? – спитав Йонас.

– Євреї – це такі собі відбувайла за всі проблеми Німеччини, – сказав лисий. – Гітлер вважає, що відповідь на все – расова чистота. Дітям такого не зрозуміти.

– То вам краще тут з нами, ніж у німців? – спитав Йонас.

– Ти думаєш, я б це вибрав? Хоч під Гітлером,