Кондоліза Райс - Демократія

кенійців перейнятися духом єдності», — сказав Кибакі. Наш посол звітував, що Одинґа на церемонії широко усміхався. Він домігся майже всього, чого хотів.

Наступного дня я потелефонувала обом кенійцям, аби привітати їх, і сказала, що мені полегшало завдяки такий звістці з їхньої країни. Це був один із тих позитивних моментів, коли дипломатії вдається запобігти катастрофі.

Розставмо крапки над «і»: залишаючись у Найробі понад місяць, Кофі Аннан тяжко працював, щоб звести обидві сторони докупи. Але за компромісом стояв і вплив США. Одинґа згодом казав, що я твердо й впливово схиляла президента до згоди. Люди з табору Кибакі визнали: тиск «країн-донорів, як-от США» змусив їх передумати. І хто б знав, що можуть допомогти зв'язки, налагоджені багато років тому в Стенфорді між представниками наступного покоління.

Угода про розподіл повноважень дозволила кенійцям залишити позаду виборчі протистояння й повернутися до роботи, принаймні тепер. Інколи молодим демократіям потрібен передих, шанс пережити кризу, жити й боротися в інший день і можливість наступного разу зробити все до пуття.

Два місяці пішло на те, щоб табори погодилися на формування нового уряду, але зроблено це було без насильства. Кибакі й Одинґа разом відвідали долину Рифт на заході країни, де після маніпульованих виборів відбувся міжетнічний конфлікт. Вони закликали до єдності. «Будь ласка, вибачте один одному те, що сталося, аби знову почати жити як кенійці й будувати одну державу», — сказав Кибакі. А Одинґа додав: «Ми тут як лідери... Ми можемо вирішити всі проблеми, щоб панував мир»[92].

Пізніше того ж року прем'єр-міністр Одинґа прибув до мене з візитом — до Держдепартаменту у Вашингтоні. Він приїхав з торговою місією, щоб запросити бізнес до Кенії. «Як вам живеться із президентом?» — запитала я.

«Я поважаю його як старшу людину, — відповів він. — Усе гаразд».

Проте моменти єдності не могли приховати гіркоту й бажання когось звинуватити за події 2007 року. Кенійці не хотіли відкривати рани, побоюючись, що судові переслідування розпалять нову хвилю насильства. Але сховати проблему під килимком не вдасться. Офіційні комісії були покликані розслідувати насильство після виборів, покращити виборчу систему в країні та підтримати примирення. Комісія, яка розслідувала насильство, порадила створити спеціальний трибунал для суду над учасниками.

Кенійці також хотіли, щоб ухвалили конституційні реформи, погоджені в 2008 році, та відновили боротьбу з корупцією. Адміністрація Обами надіслала листи-попередження кільком видатним кенійцям, включно з міністрами, що їх позбавлять віз до США, якщо вони не звернуть увагу на ці справи, не візьмуться за викорінення корупції та не ухвалять погоджені в 2008 році конституційні реформи.

І ось внутрішній запит і міжнародний тиск дали результат. Проект конституції був нарешті схвалений 2 квітня 2010 року, поклавши край «імперському президентству», що характеризував кенійську політику з часу заснування держави. З'явилися нові й чіткі гарантії прав жінок, меншин, спроби підтримки маргіналізованих спільнот. Документ зменшував повноваження президента й передавав частину обов'язків регіонам і місцевостям. Люди сподівалися, що принаймні в політичних справах племінні зв'язки відійдуть на другий план. За нову конституцію проголосувало 67 % кенійців; насильства не було, на виборах зафіксували лише кілька випадків маніпуляцій.

Кенійська демократія ледь не загинула в результаті виборчого протиборства 2007 року, і політичні лідери, зокрема Одинґа й Кибакі, виконали обіцянку працювати на користь єдності у країні. Під час підготовки до наступних виборів спостерігачі вагалися, чи встоїть відносний мир. Кеніатта та Вільям Руто, що були по різні боки 2007 року і нібито вдавалися до насильства, оголосили про об'єднання проти Одинґи, який планував балотуватися на президента. У країні де-не-де траплялися заворушення, але це не було схоже на 2007 рік. Процес виборів був краще організованим та впорядкованим. Кенійці уперше стежили за дебатами кандидатів. Національні ЗМІ підтримали месидж, що насильство під час останніх виборів не має повторитися. Висловлювалося занепокоєння можливою нестабільністю, обстоювалася демократія в активних закликах до мирного перебігу виборів.

Новий процес затьмарювався відповідальністю за насильство на попередніх виборах. Кофі Аннан загрожував звернутися до Міжнародного кримінального суду, якщо парламент не створить власний трибунал. Коли цього не сталося, він разом із іншими підтримав рішення МКС розпочати розслідування. І хоча через брак свідчень справи закривалися, шість політиків-високопосадовців — троє з боку Кибакі й троє з боку Одинґи — були названі в розслідуванні, зокрема Кеніатта. Уряд погодився співпрацювати. Групи правозахисників хотіли більшого, тому зверталися до Вищого суду Кенії з вимогою позбавити прав політиків, які перебували під слідством МКС. Суд відмовився, кажучи, що не має таких повноважень. Кеніатті дозволили брати участь у виборах.

Цього разу, попри технічні вади й затримки, кенійці провели відносно мирні та організовані вибори. Результати знову виявилися щільними, але через два дні Кеніатту оголосили переможцем. Одинґа відмовився визнати поразку й звернувся до Верховного суду з вимогою скасувати результати й оголосити нові вибори. Кенія опинилася на межі, коли суд ухвалив частково перерахувати голоси, припустивши, що могли статися окремі порушення. І ось нарешті 29 березня, через три тижні після голосування, суд оголосив результати перерахування голосів, визнаючи, що в попередньому підрахунку сталися помилки. Проте ще через день суд одноголосно постановив, що помилки не вплинули на результат, і тому попередня ухвала про переможця чинна. «Суд сказав своє слово», — погодився Одинґа[93]. Він побажав Кеніатті всього найкращого, але на інавгурацію не пішов. Кеніатта сказав: «Наша нація успішно пройшла надзвичайно складні загальні вибори в нашій історії. Ми почали три роки тому з підтримки нової конституції й завершили одинадцять днів тому історичним рішенням Верховного суду»[94].

Це був гарний підсумок кенійського поступу на шляху до стабільнішої демократії. Усі бачили разючий контраст між реакцією на підтасовані вибори 2007—2008 років і на щільні результати 2012—2013 років. Цього разу кандидати на посаду вірили в інститути своєї країни, котрі поважалися як легітимні посередники в політично-соціальному конфлікті. Ба більше, лідери прийняли результати й заохотили до цього своїх прибічників. Може, досвід подій 2007 року навчив, що кенійці на менше не сподіваються.

З цього не випливає, що кенійська демократія цілком консолідована. Племінна основа деяких регіонів і політичних партій країни залишається викликом для стабільності. Корупція досі поширена й підриває віру людей у свій уряд. Більше того, політичні інститути досі не працюють як слід. Проблеми також ускладнилися з децентралізацією влади відповідно до конституційних змін 2010 року. Місцеві урядники й регіональні лідери використовували нові правила, щоб не зважати на центральний уряд у справах від освіти до економіки. Федералізм — двосічний меч, що посилює певні племінні напруженості,