Кондоліза Райс - Демократія

на кордоні, сказав: «Тоді мені здавалося, що історії про вбивство людей мачете — вигадки. Важко було повірити. Аж ось люди почали тікати через кордон». Він похилив голову, і голос йому зламався. «Я бачив їх. Одні без однієї руки, інші без ноги — кінцівки відрубувалися в найбрутальніший спосіб, і рани ще були відкриті. Я не йняв очам віри», — вів він далі. Мені цього вистачило. Етнічне насильство розпалює найгірші й неконтрольовані пристрасті у людей. «Сідай на літак завтра, — думала я собі, — і спробуй щось зробити». А тоді помолилася. «Допоможи нам знайти вихід».

Коли я прибула, мене зустрів наш вельми здібний посол Майкл Реннеберґер. Він дістав газету за 3 січня 2008 року. Там було надруковано: «Рятуйте нашу любу Вітчизну». «Такі заголовки є в усіх кенійських газетах, звучать у всіх телерадіопередачах, — сказав Майкл. — Громадянське суспільство, церква й бізнесова спільнота збиралися та звертались із заявами до основних учасників конфлікту. Вони націлені на рішення». Уздовж дороги, якою ми прямували до готелю, де я мала зустрітися з Кофі, люди тримали плакати зі схожими зверненнями. Це була демонстрація єдності громадянського суспільства, що було проти племінних, соціальних та економічних розламів у країні. «У нас є з чим працювати», — подумала я. Це заохотило мене й додало енергії. Кенійці воліли зберегти свою демократію. Їхнім лідерам треба було дати на це відповідь.

Після короткої прес-конференції разом із Кофі я подалася на зустріч із Кибакі до одного з президентських офісів. Будівля була дуже старою, і, йдучи хиткими сходами на третій поверх, я губилась у здогадках, як же ними підіймався кульгавий президент. Я увійшла до кімнати й потисла йому руку, переказала вітання від президента Буша, а тоді сіла. Президент щось без зв'язку сказав про бажання об'єднати країну й подивився на мене.

«Пане президенте, — сказала я, — ви очолили демократичний перехід у своїй країні, коли вас обрали 2002 року. У вас чудова спадщина. Але тепер ми всі стурбовані, що в політиці панує насильство й гнів». Він хитнув головою. Дивлячись на президента, я почула, що хтось увірвався до приміщення. «Він переміг на виборах», — сказала одна з радниць. Я не звернула на неї уваги й далі зосереджувалася на президентові. Міністр юстиції Марта Каруа говорила, що домовленість про розподіл влади зашкодить демократичним процесам. Результати виборів мали втриматися. «Я тут, щоб допомогти генеральному секретареві Аннану в створенні уряду єдності, — продовжувала я. — Результати дуже щільні, а тому не повинно бути переможених». Здавалося, президент уже погано розумів, що відбувається. Важко було втримати його увагу.

Відчувала, як у бідній кімнаті на третьому поверсі нагрівається атмосфера. І це не через погоду цього літнього дня в Африці. Оточення Кибакі не бажало йти на компроміс, і моя згадка про уряд єдності підняла політичну температуру. Тоді я здогадалася, що сімдесятирічний президент — моя найменша проблема. Його оточення мало намір скористатися здобутками виборів, хоча результати й були щільними.

Оскільки помічники Кибакі говорили дедалі більше, я запитувала себе, чи це справді та сила, що стоїть за троном Кибакі, маніпулюючи хворим дідом. Я адресувала це питання Джендаї. «Трохи так, — відповіла вона. — Але Кибакі впертий. Вони роблять те, що він каже. Він уважає, що переміг і заслуговує бути президентом».

Після кількох гострих, часом сповнених ворожості обговорень ми посідали до автівок і подалися до посольства, щоб зустрітися з Одинґою. Контраст настрою впадав у вічі. Ми пройшли через чудовий садок до добре освітленої кімнати з кондиціонером. Одинґа тримався насторожено, з викликом, але не войовниче. Він сказав мені, що хотів мати реальну владу, посаду прем'єра. Це передбачає право призначати й звільняти міністрів. Він також наполягав, що його партія претендує на одне з ключових міністерств — фінансів або оборони.

Тоді він спохмурнів, і мене занепокоїли його мотиви. Люди залишаться на вулиці, якщо не досягнуть компромісу, наполягав він. Хоча сам відкидав насильство, стало зрозуміло, що Одинґа не контролює всіх відданих йому людей. Я була далеко не певна, що він захоче спробувати.

Я дивилася через кімнату на його молодих помічників. Серед них була Саллі Косґей, яка отримала доктора філософії в Стенфорді. Ми познайомилися, коли Мої вперше відвідав Вашингтон 2001 року. Висока та імпозантна Саллі належала до тих людей, котрим досить увійти, аби відразу привернути загальну увагу, і стало зрозуміло, що президент дослухався до всього, що вона говорила. Сестра Ухуру Кеніатти також вчилась у Стенфорді разом із Джендаї. Раптом я подумки повернулася до розмови з Одинґою, коли він запитав, що я пропоную.

Головне було переконати Одинґу відмовитися від вуличних протестів і вмовити Кибакі погодитися на спільне керування країною. Вони мали піти назустріч один одному якнайшвидше. Я начеркала схему розподілу міністерств і показала її Одинзі. Він погодився, що це «гарний вихідний пункт». Я дала її Джендаї. «Залиштеся й поговоріть із Саллі. А тоді поговоріть із Ухуру. Ви знаєте їх обох. Використайте свої зв'язки», — сказала я їй.

Перед від'їздом я пішла на збори лідерів громадянського суспільства і вислухала їхні заклики створити уряд єдності. Це був приголомшливий гурт: керівники університетів, ділові люди, правозахисники. Вони прилюдно й приватно здійснювали тиск на своїх керівників. Я заохотила їх продовжувати це робити і провела разом з ними прес-конференцію, говорячи про важливість громадянського суспільства за демократії. Я пояснила їм, що обидві сторони недалеко одна від одної й потрібна лише воля. «Самі кенійці наполягають, аби лідери й політичний клас знайшли рішення», — сказала я, щоб нагадати Кибакі й Одинзі про їхні зобов'язання перед народом. І додала, що США допоможуть, якщо вони дійдуть згоди стосовно подальших дій. «Не хочу говорити про погрози та санкції», — сказала я. Одначе пояснила, що півмільярда доларів щорічної допомоги американців Кенії — це частина політики адміністрації Буша з винагородження тих, хто йде до демократії.

Перш ніж прямувати до аеропорту, я зробила зупинку, аби побачитися з Кофі. Ми обговорили результати моїх зустрічей, і він висловив думку, що компроміс міг би спрацювати. Виходячи з кімнати, я подумала: «Він має дуже стомлений вигляд». Скільки йому ще доведеться там лишатися, аби все зробити. Кофі очолював миротворчість в ООН ще з часу руандійського геноциду. І він знав, що ставки дуже високі. «Він залишатиметься стільки, скільки потрібно», — подумала я.

Через десять днів, після багатьох злетів і падінь, йому вдалося домовитися. Для Одинґи було створено впливову владну посаду прем'єра, що послаблювало повноваження президента. «Я закликаю