Джеймс Баррі - Пітер Пен

дитячий візочок. Той візочок стояв собі під старою липою, якраз біля входу до зимового палацу Королеви Фей (довкола того палацу ростуть сім іспанських каштанів), і Пітер обережно підкрався до нього, бо ніколи такого не бачив і не чув про таке навіть від птахів. Про всяк випадок — якби знахідка виявилася живою істотою — Пітер ввічливо привітався з візочком, а потім, не дочекавшись відповіді, підійшов ближче і легенько торкнув. Сталось так, що торкнув його Пітер не так вже й легенько — майже штовхнув, і візочок кинувся навтьоки, тим самим переконавши Пітера, що його знахідка все-таки, мабуть, жива. Поки візочок утікав, Пітер його не боявся. Він навіть простягнув йому руку і легенько потягнув до себе — і візочок слухняно покотився на Пітера, але той так налякався, аж перестрибнув через огорожу і кинувся до свого човника. Тільки не подумайте, що Пітер боягуз — ні, ні! — наступного вечора він знову прийшов на те місце зі скоринкою в одній руці і палицею в другій, але дитячий візочок зник без сліду — назавжди. Ой, але ж я обіцяв розповісти вам про Пітерове весло. Ну, правду кажучи, це була дитяча лопатка, яку він знайшов біля джерела Святого Говора і відразу вирішив, що це і є весло.

Ви співчуваєте Пітерові через його помилки? Коли так, то мушу сказати, що це дуже нерозумно з вашого боку. Ні, звичайно, я не проти, щоб поспівчувати йому час від часу, але постійно жаліти його було б несправедливо. Його життя в Садах здавалося йому розкішним, а коли вам щось здається розкішним, то, повірте, таким воно і є. Він тільки й робив що бавився безупину, а ви натомість марнуєте час: то вдаєте з себе скаженого собаку, то Мері-Енні. Пітер не міг нікого з себе вдавати, бо ні про кого такого не чув, але невже ви справді вважаєте, що через це його слід пожаліти?

Так, він був веселий. Він був настільки веселіший від вас, наскільки ви, наприклад, веселіші від свого тата. Бувало, від буйної радості він аж вертівся дзиґою на місці і падав без сил. Ви коли-небудь бачили, як хорти перестрибують огорожу Садів? Отак і Пітер перестрибує її.

І ще згадаймо про його сопілку. Джентльмени, які вечорами повертаються додому, пишуть в газети статті про те, що вони чули в Садах солов’я — але насправді вони чули Пітерову сопілку. Так, на жаль, у нього немає мами — але, зрештою, чим би вона могла зарадити? Ви, звичайно, можете поспівчувати йому з цієї причини, але не надто співчувайте, а чому — я зараз поясню: Пітер одного разу провідав-таки свою маму. Йому допомогли в цьому феї.

Розділ 3. Маленький будиночок

Всі чули про Маленький будиночок у Кенсінгтонських Садах — єдиний у світі дім, який феї збудували для людей. Але ніхто не бачив його на власні очі, за винятком трьох-чотирьох, і навіть ті не бачили його, а лише спали в ньому. А коли ви в ньому спите, то ніколи його не бачите. Це буває тому, що коли ви засинаєте, його ще нема, а коли прокидаєтесь — його вже нема.

Якщо чесно, то кожен може його побачити, але те, що ви бачите, — це не зовсім будиночок, а лише світло у його віконцях. Це світло можна побачити після Години Закриття. Девід, наприклад, бачив його досить чітко високо в кронах дерев, коли ми поверталися додому з театру, і Олівер Бейлей бачив його посеред ночі, коли задовго засидівся в Храмі — так називався офіс його батька. І Анжела Клер, яка любила ходити до стоматолога, бо після цього її пригощали чаєм у буфеті, бачила більше, ніж одне сяйво — вона бачила сотні сяєв одразу: це, мабуть, були феї, що будували дім, бо будували вони його кожної ночі, щоразу в іншому куточку Садів. Один вогник видався їй яскравішим, ніж усі інші (хоча вона не була в цьому впевнена, бо вони весь час мерехтіли і, можливо, був серед них ще ясніший). Але якщо це був найясніший вогник, то, мабуть, це був вогник Пітера Пена. Багато дітей бачили те світіння, але це ще “квіточки”! А ось Меймі Меннерінґ бачила щось особливе. Вона була перша, для кого феї збудували маленький будиночок.

Меймі завжди була дивною дівчинкою, але найдивнішою вона ставала посеред ночі. Їй було чотири рочки, і вдень вона була схожа на звичайнісіньке дитя. Вона раділа, коли її брат Тоні — йому було вже аж шість років — турбувався про неї, і уважно до нього приглядалася, і надаремно намагалася наслідувати його, і лестилась, і не дратувалась, коли він її відштовхував. А ще, коли вони бавилися в м’яча, навмисне пропускала подачі, щоб м’яч підкотився прямо до її ніг і всі звернули увагу на її нові черевички. Вдень вона була зовсім звичайною дівчинкою.

Але як тільки тіні ночі опускалися на землю, Тоні, прекрасний Тоні, втрачав свою владу над Меймі і навіть починав її страшенно боятися, і це не дивно, бо з настанням темряви в очах маленької дівчинки з’являвся погляд, який би я назвав підозрілим. Але заразом це був безтурботний погляд, зовсім не такий наляканий, як у її брата. Вечорами Тоні обдаровував її своїми улюбленими іграшками (які вранці знову забирав собі), і Меймі приймала подарунки з якоюсь тривожною посмішкою. Причина того, що Тоні ставав таким ввічливим і добрим, а вона такою таємничою і загадковою, крилася в тому, що вони обоє знали: пора спати. Саме тоді Меймі найбільш його жахала. Тоні благав її, щоб вона не робила “цього” сьогодні, мама і няня забороняли їй так робити, але Меймі тільки мило всміхалась у відповідь. І невдовзі, коли вони залишалися наодинці зі своїм світильником, вона починала моторошно шепотіти:

— Т-с-с-с, що це було?

Тоні тремтячим голосом благав її:

— Нічого там нема, Меймі, не лякай мене! — і з головою ховався під ковдру.

— Є, є, воно все ближче, ближче і ближче! — пошепки кричала вона. — Тоні, поглянь! Воно вже підпирає твоє ліжко рогами! Який жах! О, Тоні, Тоні!

Меймі втихомирювалась тільки тоді, коли її братик в самій піжамі з диким вереском вибігав з кімнати. А коли батьки приходили, щоб відлупцювати її, то вона вже солодко спала — розумієте, не прикидалася, а спала по-справжньому, схожа на маленького солоденького ангелика, і це, як на мене, робить її