Джеймс Баррі - Пітер Пен

знаючи чому, озирнувся назад і міцно стиснув долоньки, але далі його очі були звернені тільки вперед — на захід.

Він пам’ятав свою обіцянку дроздам розпочати навігацію з коротких прогулянок по воді у їхньому супроводі. Але ось вдалині, під мостом, замаячили Кенсінгтонські Сади, Сади манили його — і він не міг більше чекати. Його лице розпашілося, він уже не озирався, його маленькі груди здіймалися від щастя, і там не залишилося місця для страху. Хіба ж Пітер боягузливіший за інших англійських мореплавців, які пливли на захід, назустріч Невідомості?

Спочатку його човник кружляв усе в коло і в коло, все знову і знову повертаючись до того місця, від якого відчалив, — довелося вкоротити вітрило, відрізавши один рукав, але тут човен стрімко понесло назад зустрічним бризом, і це могло погано скінчитися. Тоді Пітер відпустив вітрило і подрейфував до далекого берега, де клубочилися чорні тіні, — він знав, що вони не страшні, але все-таки ставився до них з підозрою; тому ще раз напнув вітрило і обійшов тіні стороною, а потім упіймав попутний вітер і так швидко помчав на захід, що мало не розбився об опору моста. Якимось дивом йому вдалося уникнути зіткнення з опорою, він проплив під мостом і, на превелику радість, побачив нарешті омріяні Сади зблизька у всій красі. Пітер хотів кинути якір — а це був камінь, прив’язаний до мотузки, що лишилася від повітряного змія, — але не намацав дна, тому мусив пливти далі, шукаючи, де б то причалити, і так наштовхнувся на підводний риф. Ударом його викинуло з човна, він мало не втопився, але зумів-таки видертися назад, на свій човник. І раптом здійнявся страшенний шторм, вітер завивав, хвилі жахливо ревли. Пітер ніколи ще такого не чув — його кидало туди-сюди, і він так змерз, що не міг стулити долоньки. Коли все вгамувалося, його віднесло течією в маленьку бухточку, де човник мирно причалив.

Однак, він ще не був у безпеці: на березі його зустріла сила-силенна маленьких чоловічків, які зібралися тут, щоб не дати йому зійти на землю; усі вони пронизливо кричали, щоб він забирався геть, бо давно вже настала Година Закриття. Усі розмахували списами із пагонів падуба, а невеличкий войовничий загін ніс ще й стрілу, що її, певно, загубив у саду якийсь хлопчик, і негостинні мешканці готові були використати її як таран.

Тоді Пітер, упізнавши в тій малечі фей і ельфів, урочисто проголосив, що не належить до людського племені й аж ніяк не хоче викликати їхнього невдоволення — навпаки, він хоче стати їм другом. А оскільки він нарешті знайшов зручну гавань і не збирається покидати її в пошуках іншого місця, то мусить застерегти: якщо хтось наважиться стати йому на перешкоді, нехай потім нарікає на себе.

Отже, він виступив з такою імпровізованою промовою і відважно зістрибнув на берег, а місцеві мешканці обступили його, жадаючи розправи. Аж ось серед прекрасної половини здійнявся великий шум: феї, сентиментальні й вразливі, раптом помітили, що вітрило пошите з подертої нічної сорочечки.

Це так зворушило їхні серця, що усі вони полюбили Пітера, захотіли посадити його до себе на коліна і, може, вперше в житті пожалкували про те, що у них такі маленькі колінця. А чоловіки уже ховали мечі, спостерігаючи за поведінкою жінок, на чий розум вони незмінно покладалися, і люб’язно провели гостя до королеви, яка милостиво нагородила його привілеями мешканця Садів після Години Закриття. Тепер Пітер міг ходити, куди заманеться, а феї та ельфи всюди мали дбати про його комфорт.

Такий був перший візит Пітера у Кенсінгтонські Сади, і ви собі навіть не уявляєте, як давно це було. Але він відтоді ніскільки не підріс, і якби ми могли цієї ночі сховатися під мостом і попідглядати за ним (хоча, на жаль, не зможемо), то, насмілюсь припустити, ми побачили б, як він підіймає вітрило — довгу нічну сорочку — і пливе до нас у своєму дроздиному гнізді під вітрилом або на веслах. Під вітрилом він пливе сидячи, а на веслах — стоячи.

І зараз я розповім, звідки в нього взялося весло. Перед Годиною Відкриття Пітер завжди втікає назад, на острів, щоб не потрапити на очі людям (бо він не такий, як усі), але йому вистачає часу для забав, і він бавиться точнісінько так, як справжні діти (у всякому разі, йому так здається), але найсумніше те, що насправді він часто бавиться зовсім не так.

Розумієте, він не має нікого, хто б показав, як насправді бавляться діти, бо феї не виходять аж поки не смеркне, і тому нічого про це не знають, а пташки, хоч і роблять вигляд, нібито знають багато, але на ділі теж майже нічогісінько не можуть порадити. Єдине, що вони розповіли Пітерові, — це про гру в хованки, і Пітер частенько бавився в неї сам-один; а качки на Круглому Ставку так і не змогли пояснити йому до ладу, чому ставок так приваблює хлопчаків. Просто качки до вечора забувають все на світі, всі події дня, за винятком того, скільки шматочків пирога їм кинули сьогодні. До того ж, вони вічно бурчать і скаржаться, що пироги тепер зовсім не ті, як за часів їхньої молодості.

Отже, Пітерові доводилось до всього доходити самотужки. Він частенько пускав кораблики на Круглому Ставку, але його корабликом був звичайний обруч, знайдений у траві. Пітер не знав, що таке обруч, і не міг уявити, як діти ним бавляться, тому вирішив, що усі роблять це так само, як він, тобто, бавляться обручем в кораблики. Його обруч відразу ішов на дно, але Пітер не давав йому потонути — він тримав його в руці, радісно волік по воді і так обходив з ним довкола всього ставка, невимовно пишаючись тим, що йому вдалося відкрити, як бавляться хлопчаки з обручами.

Іншим разом, коли він знайшов дитяче відерце, то вирішив, що воно призначене для того, щоб у ньому сидіти, і справді сів у відерце, хоч це було дуже тяжко, і потім ледве зумів з нього вилізти. Або ще знайшов повітряну кульку. Вона підстрибувала собі на Пагорбі, нібито бавилась у якусь свою гру, і він упіймав її після захоплюючого полювання. Але Пітер подумав, що це м’яч — одна пташечка колись розповіла йому, що хлопчики б’ють ногою по м’ячу, — Пітер і собі так зробив, а потім ніде вже не міг тієї кульки знайти.

Але, мабуть, найцікавіша його знахідка — це