Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

не має в кишені носової хусточки. Тим часом подали вечерю. Певне діло, вин було досить, і Чертокуцький мало не мимохіть мусив інколи наливати собі в склянку, бо й праворуч і ліворуч стояли пляшки.

Розмова зайшла при столі предовга, тільки чудно якось вона велася. Один поміщик, що служив іще в кампанію 1812 року, розповів про таку баталію, якої ніколи не було, а потім, зовсім невідомо з яких причин, узяв пробку з графина та й увіткнув її в пирожне. Одно слово, як почали роз’їздитись, то вже була третя година, і кучери мусили взяти кількох осіб на оберемок, начебто клунки з покупкою, і Чертокуцький, хоч який він був аристократ, сидячи в колясці, так низько кланявся і так розмахував головою, що, приїхавши додому, привіз у вусах своїх два реп’яхи.

У домі геть усе спало; кучер ледве міг знайти камердинера, а той провів пана через вітальню і здав покоївці, йдучи за якою Чертокуцький якось-таки добрався до опочивальні та й ліг коло своєї молоденької і гарненької жінки, напрочуд чарівної в постелі, у білому, як сніг, спальному одязі. Струс, що зчинився, коли чоловік її падав на ліжко, розбудив її. Потягшись, підвівши свої вії і тричі кліпнувши очима, вона розплющила їх з напівсердитою усмішкою; але бачивши, що він аж ніяк не хоче цього разу її приголубити, вона з досади повернулася на другий бік і, поклавши свіжу свою щічку на руку, незабаром після нього заснула.

Був уже такий час, який на селі не називається рано, коли прокинулась молода господиня біля свого чоловіка, що хропів. Згадавши, що він повернувся вчора додому о четвертій годині ночі, вона пожаліла будити його і, надівши спальні черевички, які чоловік її виписав із Петербурга, у білій кофточці, що спадала на ній, як струмиста вода, вона вийшла до своєї убиральні, умилася свіжою, як сама, водою і підійшла до туалету. Глянувши на себе разів зо два, вона побачила, що сьогодні дуже гарна. Ця, напевне, незначуща обставина примусила її посидіти перед дзеркалом цілих дві години зайвих. Нарешті вона зодяглась дуже мило і вийшла відсвіжитись у сад. Як на те, година була тоді пречудова, якою може тільки похвалитись південний літній день. Сонце, ставши на південь, пекло всією силою проміння, але в темних густих алеях прогулюватися було прохолодно, і квітки, пригріті сонцем, потроювали свої пахощі. Гарненька хазяйка зовсім забула про те, що вже дванадцята година, а чоловік її ще спить. Уже чути було їй пообіднє хропіння двох кучерів та одного форейтора, що спали в стайні за садом. А вона все сиділа в густій алеї, звідки видно було великий шлях, і неуважно дивилась на безлюдну його пустинність, коли раптом курява, що підіймалася віддалік, привернула її увагу. Придивившись, вона незабаром побачила кілька екіпажів. Попереду їхала відкрита, на дві особи, легенька колясочка; в ній сидів генерал з товстими еполетами, що блищали проти сонця, і поруч нього полковник. Далі йшла друга на чотири особи; в ній сидів майор з генеральським ад’ютантом і ще двома офіцерами, що сиділи навпроти; за коляскою йшла відома всім полкова дрожка, якою володів на цей раз товстий майор; за дрожкою чотиримісний бонвояж, в якому сиділи чотири офіцери і п’ятий на руках, за бонвояжем хизувалися три офіцери на прегарних гнідих конях в темних яблуках.

«Невже це до нас? — подумала хазяйка дому. — Боже мій! справді, вони повернули на міст!» Вона скрикнула, сплеснула руками і побігла через клумби та квіти просто в спальню до чоловіка. Той спав як убитий.

— Уставай, уставай! уставай швидше! — кричала вона, сіпаючи його за руку.

— Га? — промовив, потягуючись, Чертокуцький, не розплющуючи очей.

— Вставай, пульпультику! чи чуєш? гості!

— Гості, які гості? — сказавши це, він злегка замукав, як теля, коли шукає мордою дійки своєї матері. — Мм… — мурмотів він, — протягни, моньмуню, свою шийку! я тебе поцілую!

— Серденько, вставай, ради Бога, скоріше. Генерал з офіцерами! Ах, Боже мій, у тебе у вусах реп’ях.

— Генерал? А, то він уже їде? Та що ж це, чорт забирай, мене ніхто не розбудив. А обід, як там обід, чи все там готове як слід?

— Який обід?

— А хіба я не замовляв?

— Ти? ти приїхав о четвертій годині ночі і хоч як я тебе розпитувала, ти нічого не сказав мені. Я тебе, пульпультику, тому не будила, що мені шкода тебе стало: ти й трошки не спав… — Останні слова вимовила вона дуже ніжним та повним благання голосом.

Чертокуцький, витріщивши очі, хвилину лежав на постелі, як громом прибитий. Нарешті, зіскочив він у самій сорочці з постелі, забувши, що це зовсім непристойно.

— Ох, коняка ж я! — сказав він, ударивши себе по лобі. — Я запросив їх на обід. Що робити? далеко вони?

— Я не знаю… вони повинні цю ж хвилину вже бути тут.

— Серденько… сховайся! Гей, хто там! ти, мала! біжи, чого, дурна, боїшся, приїдуть офіцери зараз. Ти скажи, що пана немає вдома, скажи, що й не буде зовсім, що ще зранку виїхав, чуєш! і дворовим усім скажи, та швидше-бо!

Сказавши це, він схопив нашвидку халат і побіг сховатись у екіпажний сарай, гадаючи, що там йому зовсім буде безпечно. Але, ставши в кутку сарая, він побачив, що й тут його можуть як-небудь побачити. «А так ось буде краще», — майнуло йому в голові, і він за мить одкинув східці у колясці, що стояла ближче, стрибнув туди, зачинив за собою дверцята, задля більшої безпечності прикрився хвартухом та шкірою і притих зовсім, зігнувшись у своєму халаті.

Тим часом екіпажі під’їхали до ґанку.

Вийшов генерал і струснувся, за ним полковник, поправляючи руками султан у себе на капелюсі. Далі вискочив з дрожки товстий майор, держачи під пахвою шаблю. Далі вискочили з бонвояжа тоненькі підпоручики[121] з прапорщиком, що сидів на руках, нарешті зійшли з сідел офіцери, які хизувалися на конях.

— Пана нема вдома, — сказав, виходячи на ґанок, лакей.

— Як то нема? одначе, він же таки буде на обід?

— Ні, пане. Вони поїхали на цілий день. Хіба що завтра на цю годину будуть.

— От тобі й на! — сказав генерал, — як же це…

— Далебі, чудасія, — сказав полковник, сміючись.

— Та ні, як же це так робити? — вів своєї незадоволений генерал: — Фіть… Чорт… Ну,