Жоель Діккер - Книга Балтиморів

Він засоромлено похнюпився й пробурмотів:

— Я хотів помститися за те, що він учинив із Гіллелем.

— Мститися нікому не треба! — спокійно сказав йому дядечко Сол. — Світ цей ґрунтується на інших речах, і ти це розумієш.

— А що тепер зі мною буде? — запитав Вуді.

— Це залежить від директора Бурдона — подасть він скаргу чи ні.

— То мене витурять із ліцею?

— Хтозна. Ти вчинив велику дурню, Вуді, і тепер твоя доля вже не залежить від тебе.

Вуді вигнали з ліцею в Баккері.

Тренер Бендгем ходив боронити його до Бурдона, і поміж ними сталася страшенна сварка, бо директор відмовився переглядати своє рішення про вигнання Вуді зі школи.

— Стіве, чому ви такий вузьколобий? — вибухнув Бендгем.

— Тому що є правила, тренере, і їх потрібно дотримуватися. Ви бачили, що зробив із моєю хатою цей малий вилупок?

— Та це ж хлоп’ячий бешкет! Ви могли б загадати йому півроку прибирати виходки, а не чинити отаке, не повинні ви ламати життя цим двом хлопчакам!

— Буде так, Оґастесе.

— Дідько б вас ухопив, Стіве, ви керуєте школою, а не борделем! Ваше завдання — влаштовувати життя цих дітей! Улаштовувати, а не ламати!

— Авжеж, я директор ліцею. І, здається, ви не розумієте, яка лежить на мені відповідальність. Ми працюємо тут, щоб ці діти вливалися в суспільство, а не навпаки. Вони повинні навчитися загальноприйнятим правилам і знати, що як вони їх не дотримуватимуться, то поплатяться. Як хочете, то можете вважати мене жорстоким, та я знаю, що роблю це для їхнього добра, і настане така пора, коли вони мені подякують.

— Оці дітлахи, Стіве, стануть зірками НФЛ і лауреатами Нобелівської премії! Ось побачите, через десять років сюди приїдуть знімати фільм про славетних Ґольдманів.

— Про славетних Ґольдманів! Овва! Не кажіть мені, що ви вірите в цю маячню…

— І журналісти простягнуть вам мікрофон, а ви розгублено белькотітимете, наче дурник якийсь, що вони були вашими улюбленими учнями, найліпшими у всенькому ліцеї, і ви ніколи не сумнівалися в їхніх талантах!

— Годі, тренере, ви вже всі межі переступили. Достатньо вже я слухав вашої балаканини.

— Знаєте що, Стіве, це я доста наслухався вашої маячні! Ідіть ви на хрін!

— Що? Ви геть здуріли, еге? Я подам на вас доповідну, Оґастесе. Вас теж витурять відціля!

— Подавайте все, що завгодно. Я звільняюся! Не хочу брати участі у вашій гівняній системі, яка здатна тільки позбавити цих двох дітлахів їхньої мрії. Більше ви мене тут не побачите!

І він вийшов, щосили грюкнувши дверми, а потім відразу ж подав заяву про звільнення з посади в зв’язку з передчасним виходом на пенсію.

Вихідними Вуді заглянув до нього додому і побачив, що він вантажить речі у свій автокемпер.

— Не їдьте, пане тренере… ви потрібні команді.

— Команди ж немає, Вуді, — відказав Бендгем, не припиняючи роботи. — Мені давно вже треба було вийти на пенсію.

— Я прийшов, щоб попросити вибачення, пане тренере. Це моя вина.

Бендгем поставив скриньку на траву.

— Ні, Вуді, ти тут не винен. Винна вся ця гівняна система! Ці відсталі викладачі. Це я повинен просити в тебе вибачення, Вуді. Не зміг я захистити вас із Гіллелем як належить.

— То ви тікаєте?

— Ні, я виходжу на пенсію. Хочу проїхати всю Америку, влітку дістануся до Аляски.

— Ви хочете вшитися на вашому клятому домі на колесах аж на Аляску, щоб не бачити реальної дійсності, пане тренере.

— Нітрохи. Я давно хотів вирушити в цю мандрівку.

— Таж у вас усе життя попереду, щоб помандрувати туди!

— Життя не таке вже і довге, хлопчино.

— Достатньо довге, щоб ви лишилися тут ще на трохи.

Бендгем узяв його за плечі.

— Грай у футбол, Вуді. Не для мене, не для Бурдона, ні для кого — тільки задля себе.

— Наплювати мені, пане тренере! Наплювати на той гівняний футбол!

— Ні, ти не наплюєш! Футбол — це все твоє життя!

*

Подружнє життя Патрика й Джилліани не витримало випробування Скоттовою смертю.

Джилліана не простила чоловікові того, що він заохочував синове захоплення футболом. Їй треба було зібратися з думками, їй потрібен був простір. Та й не хотіла вона мешкати в їхньому домі в Оук-Парку. За місяць після похоронів Скотта вона вирішила повернутися до Нью-Йорка і винайняла помешкання на Мангеттені. Александра теж поїхала з нею. Перебралися вони туди у листопаді 1995 року.

Батьки дозволили мені побути з ними на вихідні перед їхнім від’їздом, щоб попрощатися з Александрою. То були мої найсумніші дні у Балтиморі.

— Це та дівчинка, що пише тобі? — запитала матінка, проводячи мене на вокзал у Ньюарку.

— Ага.

— Ти ще зустрінешся з нею, — сказала матінка.

— Ох, сумніваюся.

— А я певна, що зустрінешся. Не сумуй, Маркі.

Я намагався переконати себе, що матінка моя має рацію і що в нас із Александрою все по-справжньому, тож вона ще має зустрітися на моєму життєвому шляху, та поки їхав до Балтимора, серце моє стискалося. І в тітоньчиному автомобілі сидів я, понуривши голову, й навіть не махав патрулям дорогою. Вона поїхала наступного дня, в суботу, в авто своєї матері, а за ними сунула похоронна процесія з двох ваговозів, що перевозили їхнє майно. Останні кілька годин збули ми в Александриній порожній кімнаті. Там уже не лишилося жодного сліду від її перебування, крім цяток на стіні від кнопок, якими пришпилені були афішки з парсунами улюблених співаків.

— Не віриться, що я їду, — прошепотіла Александра.

— Мені теж, — сказав Гіллель здушеним голосом.

Александра розкрила обійми, і Вуді, Гіллель та я просто-таки впали в них. Шкіра її пахла тонкими парфумами, волосся — абрикосовим шампунем. Ми заплющили очі й на однісіньку мить отак і завмерли. Аж десь із долішнього поверху долинув Патриків голос.

— Александро, ти нагорі? Пора вже вирушати, перевізники чекають.

Вона пішла вниз, а ми, похнюпившись, почвалали за нею.

Перед будинком вона попросила, щоб ми сфотографувалися вчотирьох. Її батько увічнив нас разом перед тим, що було раніше їхньою домівкою. «Я надішлю вам світлини, — пообіцяла Александра. — Ми будемо листуватися».

І востаннє обняла кожного з нас по черзі.

— Бувайте, любі мої Ґольдмани. Я не забуду вас.

— Ти назавжди залишишся членом нашої ватаги, — сказав Вуді.

Я побачив, як щокою Гіллеля покотилася сльоза, і втер її великим пальцем.

Ми дивилися, як вона сідає до материного авто, постававши немов почесна варта. Потім автівка рушила з місця й помалу покотилася по алеї. Вона востаннє помахала нам рукою. Вона теж плакала.

В