Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Хлопець  нічого не відповідає, винувато опускає голову.

– Ти взагалі впевнений, що, відіславши її якомога далі від себе, так буде краще? – Діма стурбовано дивиться на мене, але в його очах читається насмішка. – Ти вже поводишся неадекватно, а минуло не більше ніж година, як ти бачив її востаннє.

– Я цілком адекватний, – гарчу крізь зуби, повертаюся і йду далі лісом.

– Так, це по тобі це видно! – висловлюється саркастично наш зазвичай тихий художник.

– Усе гаразд. Я цілком можу втримати звіра в собі, якби це було не так, не був би альфою.

– А хто говорить про звіра? Ти навіть у людській подобі поводишся неадекватно, кидаєшся на нас як... розлючений рогоносець? – продовжив цей самогубець у звинувачувальному тоні.

– Що ти сказав?! – різко повертаюся до нього і хапаю за плече.

– Вона всього лише посміхнулася, скільки тобі повторювати?! Всього-на-всього посміхнулася за столом! Не збирався я до неї підкочувати! З тобою це ж чисте самогубство! І взагалі, поводився б ти не як мудак, вона б і на тебе дивилася нормально! – Діма відмахнувся, і я його відпустив.

Бачив би він, як вона на мене "нормально" дивилася, тут ніякої витримки не вистачить, навіть у мене. Добре я її відразу з неба на землю опустив, а то чого доброго, закохалася б у мене ця недоумкувата, не знаю, щоб я тоді робив.

– Ні вже, нехай краще ненавидить, – бурмочу собі під ніс.

– Та ти б їй однаково не сподобався, навіть якби поводився не як повний мудак, – поблажливо протягнув Іван, ідучи поруч. Наче мене хвилює його думка, дістав, чесне слово!

– Чому це? Кай наш не такий уже й поганий, щоправда, командувати любить і нудний як клоп, – Кирило явно знову наривається. Як їм усім не набридає обговорювати моє особисте життя, а?

– Як клоп? А як це? – зацікавився Діма.

– Ну, в сенсі весь час на нерви діє, то не роби, то не говори, то не чіпай. З ним же померти можна запросто, від нотацій.

– Ні, в цьому плані вони з Ринкою схожі, ця теж кого завгодно дістане своєю турботою й опікою, – Іван замовк на якийсь час, поки всі мовчки підіймалися за мною в гору. – А взагалі, сестра в мене добра. Обожнює жаліти всіх підряд. Ось і тебе вона теж би полюбила, як мінімум із жалю.

– «Із жалю»? – повторюю закінчення його фрази та повертаюся до цього самогубці. – Якої ще жалості?!

– Такої, ти зараз маєш дуже жалюгідний вигляд. А Ринка з дитинства тягла в дім усіляких котиків і цуценят із перебитими лапками. Думаю, коли вона дізнається про зв'язування, то одразу ж зарахує тебе до цих мерзенних створінь, – більше стримуватися не можу, даю цьому гаду в щелепу, відправляючи в найближче дерево.

– Кай, ну перестань! – кричить Діма, поки я ще й ще раз хочу вдарити ідіота, який посмів сказати таке, доки він не перестане мерзенно сміятися.

 Вона мені не потрібна, ця чортова дівчина, усе, що я хочу – це вбити її, але поки що не можу цього зробити. Мені залишається тільки сподіватися, що до того моменту, як я побачу цю дівку знову, це зв'язування ослабне.

– Чого смієшся? – гарчу, даючи йому ногою в живіт.

– Ти хоч уявляєш, який жалюгідний з боку? – він усміхається, витираючи кров із носа. – Кай, ти ж весь цей час рухався за нею, територія Рената починається за тією горою.

– Брате, відпусти його, – Кирило поклав руку на моє плече, і я відпускаю Івана.

Важко дихаю, повертаюся до пагорба і розумію, що він має рацію, я ледь сам не порушив закон щодо чужої території, ледь сам не розв'язав війну. І все через кого? Через якусь товстуху з мерзенним характером?! Як я вплутався у все це, і що мені робити далі? Адже я навіть не думав про те, що рухаюся за нею, тіло саме визначило потрібний напрямок. Хто взагалі придумав це безглузде зв'язування?!