Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

кулькова ручка. Таємнича книжка завдає дівчині клопоту: спочатку її неможливо було відсканувати, а потім результат видавав геть іншу книжку.

— Гадаю, у неї неправильний баркод, — каже дівчина. Клацає по клавіатурі та примружено дивиться на монітор. — Упізнаєш її? — запитує іншого бібліотекаря за стійкою, чоловіка середнього віку, у светрі ядучого зеленого кольору.

Він гортає перші сторінки, супиться.

— Немає автора. Це щось новеньке. Де вона стояла?

— У відділі художньої літератури. Десь на полицях з літерою В, — відповідає Закарі.

— Може, слід перевірити серед «Анонімів», — радить бібліотекар у зеленому светрі, віддаючи книжку й перемикаючи увагу на іншого відвідувача.

Бібліотекарка ще трохи клацає і хитає головою.

— Однаково не можу знайти, — повідомляє вона Закарі. — Дивина.

— Якщо це проблема… — починає хлопець, але змовкає на півслові, сподіваючись, що дівчина просто дозволить йому взяти книжку. Дивним чином він уже відчував себе її власником.

— Не проблема, я позначу це у вашому профілі, — озивається бібліотекарка. Вона вводить щось у комп’ютер і ще раз сканує баркод. А потім підштовхує до нього книжку без автора разом з «Маленьким незнайомцем» і студентським квитком.

— Цікавого читання! — щиро бажає дівчина й повертається до книжки, над якою була схилена, коли Закарі підійшов до стійки. Щось із Раймонда Чендлера, але назви він не бачить. Бібліотекарі завжди сповнені ентузіазму під час С-семестру, коли можуть більше часу проводити за читанням і менше — з виснаженими студентами та надокучливим професорсько-викладацьким складом.

Повертаючись холодною вулицею до гуртожитку, Закарі думає про книжку, яку йому так кортить скоріше розгорнути, і про те, чому її не було в бібліотечній системі. Йому вже траплялися такі невеличкі проблеми раніше, адже останнім часом він набирав купу книжок. Іноді сканер не хотів читати баркод, але тоді бібліотекар міг ввести номер власноруч. Хлопець замислюється, як вони давали всьому раду до часів сканерів, коли в каталогах лежали картки, а до задньої обкладинки клеїли невеликі кишеньки з підписами. Було б приємніше підписуватися своїм ім’ям, ніж залишатися числом у системі.

Гуртожиток Закарі — цегляна будівля, затиснута серед благенького кварталу магістерських резиденцій і вкрита мертвим, присипаним снігом плющем. Він долає безліч сходинок до своєї кімнати на п’ятому поверсі під самісіньким дахом, де стіни скошені й гуляють протяги. Більша її частина завалена ковдрами, а ще в ній є контрабандний електронагрівач, що його він спеціально приберіг на зиму. На стінах висять надіслані мамою гобелени, завдяки яким, як усі кажуть, кімната стає затишнішою, а ще вони пахнуть шавлією, і цей запах не зникає, хоч скільки їх пери. Його сусід, майбутній магістр вишуканих мистецтв, називає помешкання печерою, попри те що воно більше скидається на барліг, якщо в них бувають постери з картинами Маґрітта[7] та різноманітні ігрові приставки.

Телевізор з пласким екраном витріщається зі стіни. Екран зараз чорний, але в ньому все відбивається, мов у дзеркалі. Треба накинути на нього гобелен.

Закарі кладе книжку на стіл, черевики й пальто відправляє до шафи та йде до крихітної кухоньки, щоб приготувати горнятко какао. Чекає, поки закипить електричний чайник, і згадує книжку винного кольору, шкодуючи, що не прихопив її із собою. Та відразу ж нагадує собі, що негоже весь час пхати носа в книжку, іноді слід здіймати очі на світ. Тобто намагатися видаватися товариським, що, схоже, в нього досі не виходило.

Повернувшись із какао до свого барлогу, Закарі вмощується в крісло-мішок, що йому минулого року дісталося в спадок від одного випускника. Насправді воно ядучо-зеленого кольору, але Закарі накрив його гобеленом, бо той надто важкий, щоб висіти на стіні, і тепер він камуфлює крісло відтінками коричневого, сірого й фіолетового. Хлопець направляє нагрівач собі на ноги, розгортає «Солодкі муки» на тій сторінці, де його викинула на берег ненадійна бібліотечна лампочка, і береться до читання.

За кілька сторінок історія змінює напрямок, і Закарі не певен, роман це чи збірка оповідань, а може, історія в історії. Він розмірковує, чи повернеться сюжет, вигнувшись дугою, до попередньої частини.

Але потім той знову змінює напрямок.

Руки Закарі Езри Роулінза затремтіли.

Адже, якщо перша частина книжки — це якийсь романтичний уривок про пірата, а в другій згадується церемонія посвяти аколітів у дивній підземній бібліотеці, то третя частина — це щось геть інше.

Третя частина розповідає про нього.

«Хлопчик — син ворожки».

«Просто збіг», — думає він собі, але деталі стають занадто досконалими, щоб бути вигадкою. Шавлія може просочити шнурки багатьох синів ворожок, але Закарі сумнівається, що вони теж зрізають шлях навпростець через провулки, повертаючись додому зі школи.

Діставшись частини з дверима, хлопець опускає книжку.

Він відчуває, що йому паморочиться в голові. Підводиться, боїться, що може знепритомніти, вирішує відчинити вікно й натомість перевертає горнятко з какао, про яке забув.

Закарі механічно йде коридором до кухоньки, щоб узяти паперові рушники. Витирає какао, повертається на кухню, щоб викинути мокрий папір. Миє горнятко в умивальнику. На ньому є щербинка, і Закарі не певен, чи була вона там раніше. З віддалених і порожніх сходів луною долітає чийсь сміх.

Хлопець повертається до кімнати і знову зустрічається віч-на-віч із книжкою, пильно дивлячись, як вона безтурботно лежить у кріслі-мішку.

Він замикає двері, хоча робить це нечасто.

Бере книжку й вивчає її ретельніше, ніж раніше. Горішній кутик обкладинки загнувся, тканина стала обтріпуватися. Корінець помережаний крихітним золотим ластовинням.

Закарі глибоко вдихає і знову розгортає книжку. Повертається до сторінки, де зупинився, і змушує себе читати слова, котрі відтворюють перед ним події саме так, як він на те очікує.

Його пам’ять наповнюється деталями, залишеними на сторінці: стіна була побілена лише до половини, а вище цегла знову набувала червоного кольору, з другого боку провулка стояли смітники, вага напханого книжками наплічника тиснула на плечі.

Він згадував той день тисячу разів, але сьогодні все було інакше. Цього разу його пам’ять ведуть за собою слова на сторінці, тож спогади чіткі та яскраві. Наче все відбулося щойно, а не понад десять років тому.

Закарі досконало може уявити собі двері. Бездоганність картини. Ефект тромплею[8], назву якого він тоді не зміг пригадати. Бджолу з витонченими золотими смужками. Меч, націлений угору на ключ.

Утім, читаючи далі, Закарі відкриває для себе більше, ніж затрималося в його пам’яті.

Він думав, що не буває дивнішого відчуття, ніж випадково натрапити на книжку, яка розповідає про хтозна-колишню пригоду з твого життя, яку ти нікому не