Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

— це суперечність; з іншого боку, Данте не втішається муками. Він знає, що існують великі, непрощенні гріхи. І для кожного обирає людину, яка такий гріх скоїла, проте в усьому іншому ця людина може бути чудовою або чарівною. Паоло й Франческа сластолюбці. За ними немає іншого гріха, але одного досить, аби їх засудити.

На думку про незбагненного Бога ми натрапляємо вже в одній з найголовніших книг людства, у «Книзі Йова». Ви пам’ятаєте, як Йов засуджує Творця, а його друзі виправдовують, і як урешті-решт Господь із бурі відповідає й відкидає мовлене як справедливцями, так і огудниками.

Бог перебуває поза людським розумінням і — щоб допомогти нам збагнути його — наводить два незвичайні приклади: з китом і зі слоном. Він відшуковує цих чудовиськ, аби довести, що вони не менш страхітливі для нас, ніж Левіафан{26} та Бегемот (слово це гебрайською мовою означає множинність тварин). Бог перебуває поза всіма людськими судженнями й сам сповіщає про це в «Книзі Йова». І люди упокорюються перед Ним, бо наважилися судити, виправдовувати його. Він не потребує цього. Всевишній, як сказав би Ніцше, перебуває поза добром і злом. Це інші категорії.

Якби Данте завжди погоджувався з тим Богом, яким Його уявляє, цей Бог вочевидь був би облудним, був би просто копією самого Данте. Однак Данте змушений примиритися з цим Богом, як змушений примиритися з тим, що Беатріче не кохала його, що Флоренція безчесна, як змушений буде примиритися зі своїм вигнанням і смертю в Равенні. Він змушений примиритися зі злом цього світу і водночас схилятися перед Богом, якого не розуміє.

Є один персонаж, якого в «Божественній комедії» бракує, але якого в ній бути не могло, оскільки він би виявився надто людяним. Цей персонаж — Ісус. Він не з’являється у «Божественній комедії», як з’являється в Трійці, якої «Божественна комедія» потребує.

Я хочу перейти нарешті до другого епізоду, на мою думку, найбільш піднесеного в «Божественній комедії». Він міститься в Пісні двадцять шостій. Це епізод з Уліссом. Колись я написав статтю під назвою «Загадка Улісса». Я надрукував її, потім загубив, а зараз спробую відтворити. Гадаю, це найбільш загадковий епізод «Божественної комедії» і, можливо, найбільш напружений — хіба що, коли йдеться про вершини — дуже важко визначити, яка з них найвища, а «Божественна комедія» складається з таких вершин.

Я обрав для першої лекції «Божественну комедію» тому, що я освічена людина і вважаю «Божественну комедію» вершиною всієї літератури чи то літератур. Це не означає, що я поділяю висловлені в ній теологічні погляди або її міфологію. Християнська й язичницька міфології перемішані. Йдеться не про це. Йдеться про те, що жодна інша книга не викликала у мене таких сильних естетичних емоцій. А я — повторюся — гедонічний читач і шукаю в книжках емоції.

«Божественна комедія» — книга, яку всі ми повинні прочитати. Не зробити цього означає позбавити себе найкращого дару, який може піднести нам література, віддатися дивному аскетизмові. Навіщо відмовляти собі в радості читання «Божественної комедії»? До того ж, тут не йдеться про складне читання. Складним є те, що стоїть за читанням: думки, суперечки, але сама по собі книга прозора. І є головний персонаж, Данте, можливо, найбільш яскравий літературний персонаж; є й інші персонажі. Я, однак, повертаюся до епізоду з Уліссом.

Вони дістаються до перлини — здається, це восьме коло, де караються ошуканці. На початку там є інвектива проти Флоренції, про яку мовиться, що вона б’є крильми в небі й на суходолі і що її ім’я лунає в Пеклі[22]. Далі з високості вони бачать численні вогники, що огортають притаєні душі ошуканців: притаєні, бо ті діяли потайки. Вогники рухаються, і Данте ледь не падає. Його втримує Вергілій, Вергілієве слово. Вони ведуть розмову про тих, хто перебуває усередині цих вогників, і Вергілій згадує два знаменитих імені: Улісса та Діомеда{27}. Вони тут, бо разом вимислили підступ із Троянським конем, завдяки якому греки проникли в обложене місто.

Улісс і Діомед тут, і Данте прагне познайомитися з ними. Про своє бажання говорити з цими двома славетними античними тінями, з цими двома славетними й величними античними героями він каже Вергілієві. Вергілій схвалює його бажання, однак застерігає, що говоритиме з ними сам, оскільки йдеться про двох зарозумілих греків. Тож Данте краще мовчати. Це пояснювалося по-різному. Торквато Тассо{28} вважав, нібито Вергілій хотів, щоб його прийняли за Гомера. Припущення цілком абсурдне та не гідне Вергілія, бо той оспівав Улісса й Діомеда, і якщо Данте познайомився з ними, то лише тому, що їх познайомив Вергілій. Слід відкинути й припущення, буцімто ці двоє могли зневажити Данте через те, що той був нащадком Енея, чи тому, що для греків він був нікчемним варваром. І Вергілій, і Діомед та Улісс привиділися Данте. Данте вимріяв їх, але його видіння позначені такою напругою, вони такі яскраві, що йому може здатися, нібито ці видіння (позбавлені іншого голосу, крім того, яким він їх наділяє; позбавлені іншої форми, крім тієї, в яку він їх убирає) здатні зневажити його, такого нікчемного, який ще не встиг написати своєї «Божественної комедії».

Данте вступає в гру тоді ж, коли і ми: Данте також зачарований «Божественною комедією». Він міркує: ці двоє — славетні античні герої, а я ніхто, звичайна людина. Чому вони повинні зважати на мої слова? І тоді Вергілій просить їх розповісти, як їх спіткала смерть, і чується голос невидимого Улісса. Він позбавлений обличчя й перебуває всередині вогника.

І тут на нас чекає диво: легенда, створена Данте; легенда, що переважає все, що містять «Одіссея» та «Енеїда», й інша книга, в якій з’являється Улісс і що зветься «Синдбад Мореплавець» з «Тисячі й однієї ночі».

Легенда навіяна Данте різними обставинами. Передусім це вірування, нібито Улісс заснував місто Лісабон і нібито в Атлантиці розташовані Острови Блаженних[23] {29}. Кельти вірили, буцімто в Атлантиці повно фантастичних країн: приміром, там є острів, поборознений рікою, що перетинає небозвід: у тій ріці плаває сила-силенна риб та кораблів, що не падають на землю; вірили в обітований вогненний острів чи в острів, де бронзові хорти переслідують срібних оленів. Данте повинен був мати якісь відомості про все це. Та головне те, як він усі ці легенди використав. Він створив дещо надзвичайно благородне.

Улісс залишає Пенелопу, кличе своїх товаришів і каже їм, що хоч вони постаріли та