Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

Я не маю наміру скорочувати мовлене Данте — з мого боку було б непоштивістю переказувати іншими словами те, що він сказав назавжди по-італійськи; я хочу лише нагадати обставини.

Данте і Вергілій потрапляють (якщо я не помиляюся) до другого кола й бачать там сум’яття душ, і відчувають сморід гріха, сморід покари. Деякі фізичні обставини відштовхуючі. Приміром, цар Мінос[15] {23} крутить хвостом, указуючи приреченим їхнє місце в Пеклі. Ця свідомо бридка картина дає зрозуміти, що в Пеклі не може бути нічого доброго. В цьому колі, де караються сластолюбці, є знамениті великі імена. Я кажу «великі імена», бо Данте, коли тільки почав писати цю Пісню, ще не досягнув у своєму мистецтві досконалості, уміння робити персонажів чимось більшим за їхні імена. А проте це прислужилося йому, щоб змалювати отой замок гордовитий.

Ми бачимо великих поетів античності. Серед них із мечем у руці постає Гомер. Вони обмінюються словами, повторювати які було б нескромно. Тут панує тиша, бо все має відповідати моторошній сором’язливості тих, хто — приречені перебувати в лімбі — ніколи не побачать обличчя Бога. Коли ми доходимо до Пісні п’ятої, Данте вже зробив своє велике відкриття: можливість діалогу між душами мертвих і самим Данте, який відчуватиме й судитиме їх у свій спосіб. Ні, він не судитиме їх, бо знає, що Суддя не він, а Інший, Третій, Божественний співрозмовник.

Отже, перед нами Гомер, Платон, інші знамениті люди. Однак Данте помічає двох, йому невідомих, менш знаменитих, що належать сучасному йому світові: Паоло й Франческу. Він знає, як померли ці перелюбці, кличе їх, і вони озиваються. Quali colombe dal disio chiamate[16] — мовить Данте. Перед нами двоє приречених на вічні муки, а Данте — через пристрасть — порівнює їх з голубками, бо сенс цієї сцени визначає також чуттєвість. Ці двоє наближаються до нього, і Франческа — єдина здатна говорити, бо Паоло говорити не може — дякує за те, що він їх покликав, і промовляє такі патетичні слова: Se fosse amico il Re dell’universo / noi pregheremmo lui per la tua pace[17]: «якби був другом Володар Всесвіту (вона говорить «Володар Всесвіту», бо не може вимовити «Бог» — це імення заборонене в Пеклі й Чистилищі), ми благали б у нього миру для тебе, адже ти зглянувся над нашою недолею».

Франческа оповідає свою історію, притому оповідає її двічі. Вперше стримано, наголошуючи, однак, на тому, що вона й далі кохає Паоло. Каяття в Пеклі заборонене; вона знає, що вчинила гріх, і залишається вірною своєму гріху, що надає їй героїчної величі. Було б жахливо, якби вона розкаялася, якби шкодувала про свій вчинок. Франческа знає, що покара справедлива, приймає її, але й далі кохає Паоло.

У Данте є один цікавий момент. Amor condusse noi ad una morte[18]; Паоло й Франческа були вбиті разом. Данте не цікавить перелюб, не цікавить, як їх викрили й стратили: його цікавить дещо дуже особисте, а саме, як вони взнали, що закохані, як покохали одне одного, коли саме надійшов час солодких зітхань. І він запитує.

Відхилившись від того, що я зараз кажу, хочу нагадати одну строфу, можливо, найкращу строфу Леопольдо Лугонеса, натхнену, поза сумнівом, Піснею п’ятою «Пекла». Йдеться про перший катрен «Щасливої душі», одного з сонетів збірки «Золоті години» 1922 року:

Надвечір того дня я тінь жалю,

У звичний час прощаючись з тобою,

Відчув і з невиразною журбою

Збагнув тоді, що я тебе люблю[19].

Поет не такого рівня сказав би, що чоловік відчуває глибокий сум, прощаючись із жінкою, і сказав би, що вони рідко бачаться. А тут, «у звичний час прощаючись з тобою» — недоладний рядок, але це не має значення, бо слова «у звичний час прощаючись» вказують на те, що вони бачаться часто, а далі йде «з невиразною журбою / збагнув тоді, що я тебе люблю».

Тема у своїй суті та сама, що й у Пісні п’ятій: двоє людей виявляють, що вони кохають одне одного, хоча доти цього не знали. Це те, що цікавить Данте, який хоче, щоб Франческа розповіла йому, як це сталося. Вона оповідає, як одного дня задля розваг вони читали про Ланцелота, який знемагав через кохання. Вони були самі і ні про що не здогадувалися. Просто читали одну з легенд Артурового циклу{24}, одну з книжок, вигаданих бриттами у Франції після англосаксонської інвазії. Ці книги живили безум Алонсо Кіхано й відкрили Паоло та Франчесці їхнє гріховне кохання. Отже, Франческа зізнається, що часом вони ніяковіли, але настала мить — quando leggemmo il disiato riso («коли ми читали про жаданий усміх[20], і коханий, який ніколи не розлучається зі мною, поцілував мене в уста tutto tremante[21].

Є дещо таке, чого Данте не каже, але що відчувається впродовж усього епізоду й, можливо, надає йому такої сили. З безмежним співчуттям розповідає нам Данте про долю коханців, і ми відчуваємо, що він заздрить цій долі. Паоло й Франческа перебувають у Пеклі, він урятується, але він не запобіг любові Беатріче — жінки, яку кохає, а вони кохали одне одного. У цьому є також певна похвальба, і Данте повинен відчувати це, як щось жахливе, адже її вже немає поряд. А ці двоє приречених на вічні муки перебувають разом, вони не можуть розмовляти між собою, підхоплені чорним вихором, позбавлені найменшої надії бодай на те, як мовить Данте, що їхні муки припиняться, але вони разом. Коли Франческа говорить, то каже ми. Вона говорить за них обох, а це інший спосіб бути разом. Вони разом навіки, вони розділяють злигодні Пекла, і це повинно було здаватися Данте різновидом Раю.

Ми знаємо, що він дуже зворушений. А тоді падає, наче мертвий.

Кожен означає себе раз і назавжди в певну мить свого життя, в мить, коли людина залишається назавжди сама з собою. Мовилося, нібито Данте суворий до Франчески, засуджуючи її. Однак стверджувати таке означає не брати до уваги Третього Персонажа. Божий присуд не завжди збігається з почуттями Данте. Ті, хто не розуміють «Божественної комедії», запевняють, буцімто Данте написав її, щоб помститися ворогам і винагородити друзів. Не може бути нічого оманливішого за це твердження. Ніцше{25} напрочуд облудно назвав Данте гієною, що віршує серед могил. Гієна, що віршує,