Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Я укладаюсь на ліжко.

То на один бік, то на інший.

Подушка здається занадто твердою, під ковдрою одразу стає жарко. Чи то розхитані нерви, чи вагітність… Але щось з моїм тілом явно не так.

Я чесно намагаюся заснути хвилин сорок. Відганяю від себе проблеми геть. Та варто трохи послабити оборону, як вони прориваються та впиваються у шкіру дрібними голками. Я питаю себе, де мій чоловік зараз і з ким саме проводить час? Відтоді як ми попрощалися на сходах, він не дзвонив і не писав мені.

Якби Дамір подзвонив батькам, мама вже висіла б на телефоні.

Виходить, він їм теж не дзвонив.

Задовольнився словами, що я поживу у батьків, і продовжив відпочивати, наче й не сталося нічого важливого. Знаю, що не повинна уявляти Даміра в ліжку з коханкою і малювати в голові всі ці безглузді дурнуваті картинки, як вони вечеряють у нашій вітальні, сміються дорогою до ліжка, скидаю з себе одяг. Але мозок, здається, непідвладний мені повністю сьогодні. Ці картинки скрізь.

Варто заплющити очі, як вони занурюють мене в чуже щастя.

– Ні, я так не можу… – шепочу я.

У темній кімнаті ніхто не чує.

Я стискаю подушку руками і нарешті даю волю сльозам.

Я стримувала їх весь день, намагалася здаватися «нормальною» перед усіма цими людьми. Але тепер я більше не стримуюсь і виплакую весь свій біль, образу, жаль.

Я стискаю подушку, тихо кричу.

Скручена, в позі ембріона, я сама собі здаюсь маленькою нікчемною нікому не потрібною людиною. Перед очима виринає образ Даміра, його посмішки, адресовані мені, і його прикриті від задоволення очі з нею. Я розумію, що все скінчено.

Це точка, якої я боялася у стосунках із Даміром з першого дня.

Не знаю, скільки проходить хвилин, перш ніж я вирішую, що час хоча б витерти обличчя. Подушка мокра, горло страшенно перить від спазмів, ніс майже не дихає.

Руки тремтять, коли я піднімаю їх до набряклого обличчя.

Боюся, що вранці з дзеркала на мене дивитиметься чудовисько.

Але потім відбувається дивна річ.

Я засинаю.

Прямо на мокрій від сліз подушці. Недосип узяв своє.

Вранці я переживаю одне з найжахливіших пробуджень у житті.

І не через фізичне самопочуття, а…

Через три секунди сонної безтурботності без зради і болю. Потім спогади завантажуються а мозок, яка прикрість. Зрада Даміра постає переді мною чітко і ясно. Плутані сни, в яких мене обіймали його руки, були ілюзією. Підводячись на ліктях, я оглядаю кімнату в пошуках свого телефону. Знаходжу на тумбочці.

Там одне повідомлення від колеги та щось  з YouTube.

І жодного повідомлення від мого чоловіка-зрадника.

За п'ять хвилин у кімнату обережно заглядає Каріна.

На ній мереживний домашній костюм, майже такий самий і на мені – тільки колір відрізняється. Каріна вважає, що мені до лиця темні відтінки, коричневий, синій…

– Доброго ранку, люба. Виглядаєш жахливо, – констатує вона. – Але в мене є одна ідея. Міцну каву будеш?

– Кава не завадить, – тру я чутливі очі.

– Супер, зараз все зроблю.

Ні, я не хочу кави.

І тим більше не хочу тістечка, яке пропонує Каріна.

Але я не бачу іншого варіанту провести цей день – треба жити, робити хоча б щось із свого минулого життя. І нормально харчуватися – якщо не заради себе самої, то заради моєї дитини.

***

Поки я запихаю в себе солодощі, запиваючи маленькими ковтками кави, Каріна розповідає, як вони відсвяткували день народження її Аслана.

Так собі відсвяткували, якщо чесно.

Каже, що його друзі – це «невиховані дикуни-іноземці», тому будь-які вечора з ними перетворюються на цілковитий цирк. Саме з цієї причини я більше не ходжу на свята Аслана, але Каріні про це вголос я, звичайно, не говорю. Можливо, вона вибрала дивного чоловіка для сімейного життя, але він хоча б залишається вірним їй. Ну, мені так хочеться думати.

– Ти сказала йому, що поїхала за мною? – уточнюю я.

– Ні. Навіщо? Я сказала йому, що отруїлася дурним рибним салатом, що мені погано і тому треба випити ліки і прилягти, – потягується вона.

– Інакше він би тебе не відпустив?

– Дівчинко, – Каріна ласкаво відводить чашку від мого обличчя, – чоловікові не обов'язково говорити правду завжди і про все на світі. Якщо хочеш знати мою думку… Я б назвала обов'язковими такі, знаєш, невинні жіночі таємниці. Тому що у чоловіків ці таємниці є, повір мені…

– У нас із Даміром було інакше, – натягнуто відповідаю я.

– Хіба?

– Не треба…

– Ні, послухай мене. Ти розповідала йому все, ти присвячувала йому весь час, навіть перестала ходити на пілатес разом зі мною. Куди це вас привело? – Запитує вона. І одразу ж заходить з іншої сторони. – Ти не винна. Навіть навпаки, ти занадто гарна для нього, він тебе не заслуговує. Він не цінує тебе, Віталіно.

– Навіщо це все? – я спалахую. – Годі. Заслуговує, не заслуговує… Відчуваю, мені доведеться наслухатися цієї дурні від кожного, кому я розповідатиму про зраду свого чоловіка. Сенс же в іншому.

– Люба, я бачу, що тобі дуже боляче…

– Я покохала його.

– А він тебе зрадив. Не ти перша, не ти остання жінка, яка обрала не того хлопця. У тебе все життя попереду! – Вона піднімає чашку, ніби збирається зробити тост. – Тобі потрібен мужик, нормальний, який тебе цінуватиме і стане гідним батьком для твого малюка.

І вона туди ж…

Це фіаско.

Я вимучую посмішку, хоча всередині все стискується від спазму.

Каріна не помічає моєї розгубленості і продовжує хвалити.

Я така розумничка, що не кидала лікування, а Дамір, вважає вона, не заслуговував на дитину. Може бути, але доля дала мені її. І Дамір – батько.

– Слухай, здається, я щойно зрозуміла корінь проблеми… Тобі не вдавалося завагітніти, бо… Та доля просто берегла тебе. Уяви, що було б, якби ти завагітніла зараз від Даміра? А так – ти вільна жінка. Молода, красива, здорова!