Марина Гриміч - Фріда

з острахом озиратимуться навсібіч, не розуміючи, куди потрапили, інші, постійні клієнти, приходитимуть пізно увечері або й поночі, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Втім, мешканці Торгової, 4 все одно завжди знали, хто то був і що саме замовив у їхнього Мойсея Давидовича, в якого довгими зимовими вечорами світиться віконечко і стукотить швейна машинка.

Шин-ши-ли! Шин-ши-ли! — захоплено шепотіли звірятка.

Ірина пам'ятала це дивне слово з дитинства. Якось вона спитала Фріду, що воно означає, і та відказала, що точно не знає, але, здається, це якась міфічна істота з єврейського фольклору, втілення того, чого нема, але що хочеться мати.

«Киш звідси! Киш! Киш!» — точнісінько, як колись шугав її Мойсей Давидович, стала розганяти тих звірят Ірина. Ці дурні створіння почали її дратувати своєю улесливою поведінкою — вона не любила лестощів від підлеглих і сама ніколи не лестила начальству. Вона давно вже виросла зі штанців благоговіння перед тими, хто в соціальній ієрархії формально стояв вище за неї. Ця успішна бізнес-леді давно зрозуміла: в її оточенні, та й поза ним, немає нікого, хто був би морально та психологічно сильнішим за неї. Кожну людину, яку вона зустрічала — політиків чи скоробагатьків — вона бачила наскрізь своїм рентгенівським оком. І виходило, що вони переважно слабкі істоти, яких виносить на гребінь слави або влади звичайний випадок, і в своїй владі, славі, багатстві вони починають поводитися, як діти. Ірина могла програвати бої з партнерами, можновладцями, але тільки матеріально. Морально вона завжди перемагала. Для неї це була справа честі.

Щоправда, на світі був чоловік, морально сильніший за неї. Маджарян, а хто ж іще!

Ірина побачила в стіні маленькі дверцята, мабуть, від внутрішньої шафи, вона обережно підійшла до них і прочинила в очікуванні побачити якусь стару хутряну річ. Проте з подивом відкрила для себе, що там, усередині, в самій шафі, були ще одні, трохи менші, дверцята. Отже, це таємний хід. Все було дуже просто, і все цілком вкладалося в логічну схему: у Мойсея Давидовича просто не могло не бути таємного ходу.

Ірині стало безмежно цікаво, куди він веде. Проте темрява стала геть непроникною, і вона вирішила прийти сюди завтра вранці. Жінка рушила до виходу, аж тут звідкілясь почувся звук її мобільника — життєрадісний Моцарт кликав до спілкування. Ірина прийняла блискавичне рішення: все одно доведеться спускатися вниз, шукати телефон, то чому б не зробити це через чорний хід? І тут озвався її внутрішній голос:

— А не страшно?

— Не страшніше, аніж ховати великі гроші від податкової.

— Тоді вперед!

Ірина повернулася до дверцят, пригнула голову, влізла у внутрішню шафу, штовхнула менші дверцята і пролізла крізь них.

Як туди пролазив Мойсей Давидович? В дитинстві він здавався їй таким величезним! Напевне, це синдром дитини, що виросла: коли вона повертається у місця свого дитинства, їй усе здається маленьким і немовби іграшковим.

Донизу вели сходи. Ірина стала обережно спускатися. Пройшовши, як їй здавалося, цілий поверх, вона, втім, не знайшла очікуваних дверей. Вона спустилася далі, сподіваючись вийти десь у двір, проте й тут на неї чекало розчарування: виходу ніде не було. Сходи вели ще нижче, вочевидь, у підвал, що, своєю чергою, вів до підземного ходу. Опинитися там серед ночі Ірині не хотілося. По-перше, запальничка скоро згасне, а по-друге… По-друге, вона вже колись була в тому підземеллі. Відчуття не надто приємні. Тим паче, тепер уже ніч…

Тож вона вирішила підніматися тими ж сходами вгору. Ішла та й ішла, але сходи ніяк не кінчалися, і ніде не було навіть натяку на двері, через які вона потрапила сюди. Це її трохи налякало. Ірина на мить зупинилася, щоб відсапатися і зосередитися. З двох варіантів — опинитися на даху будівлі чи в підземеллі — вона вибрала перший. Хоча в хвилину вагання її відвідала крамольна думка: а що, як спробувати знайти в підземеллі сховок, який їй показувала Берта Соломонівна?

Ірина тільки тепер здивувалася, чому саме їй, а не Фріді, Берта Соломонівна показувала схованку. Можливо, Фріда також тоді була? Здається, таки була. Але ж який сенс старій директрисі комісійного магазину посвячувати в сімейні таємниці чуже дівчисько, сім'я якої ненавидить усе кодло на Торговій, 4? Адже де гарантія, що, подорослішавши, дівчисько з робітничої слобідки не зненавидить Фріду, Берту Соломонівну і світ, у якому вони жили?

Ні, краще вже йти нагору. Там світло, там повітря. Там, врешті-решт, безпечно, позаяк святі завжди миролюбніші, ніж мешканці нижнього ярусу.

Ірина знову зупинилася. Фріда завжди казала, що в цьому будинку краще не користуватися чорним ходом — ніколи не знаєш, куди він виведе. Ірка тоді дуже здивувалася, але промовчала. Вона знала напевне: в цьому домі краще слухати, ніж говорити.

Якось Фріда розповіла, як вона заблукала в лабіринтах паралельних ходів дому. Вона сказала, що її шукали три дні, а їй здавалося, що не була вдома хвилин десять, бо навіть не зголодніла і в туалет жодного разу не сходила.

Ірина напружила пам'ять, аби згадати, що їй тоді переказувала Фріда. То була якась дивна історія, що лоскотала нерви мешканцям дому — древа. Ага, Фріда сказала, що зустріла там якось чорнявого чоловіка з білосніжною посмішкою і золотим зубом. І ще в нього була відрубана кисть. Чоловік був веселий, він весь час жартував і розважав Фріду, поки вони блукали довгими коридорами дома-древа. Він нарозповідав їй стільки цікавих історій, що вона навіть не помітила, як промайнув час. Ірині врізалася в пам'ять лише одна з них: про дух ґешефту, який блукає по торгівельних кварталах різних містечок і просить проценти.

Врешті-решт той чоловік з білосніжною посмішкою, золотим зубом і відрубаною кистю довів її до якихось дверей і сказав: «Тобі сюди!» — «До побачення!»

А ще він сказав: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор. Повтори!»

Фріда повторила: «Треба передати дяді Рафіку, що оте зробив Семафор. А що він зробив?» — «А це, люба, тобі знати не обов'язково!»

Фріда пішла далі і зустріла дивного чоловічка — худого, зморщеного, з синіми губами й синіми нігтями.

«Дай процент!» — попросив він Фріду, і вона зробила все так, як їй перед тим порадив чоловік з відрубаною кистю.

Вона сказала: «Падлом буду, якщо не дам!»

Тоді він сказав їй: «Доведи!»

І на це була відповідь у Фріди:

«Жертвую щастям в особистому житті!»

А він їй на те:

«По руках! Тобі — безпрограшний ґешефт, мені — процент!»

А тоді ще шепнув на вухо:

«Твій ґешефт — папір!»

Коли