Анітка Санніфео - Відшукати скарб, Анітка Санніфео

Розділ 3

– Саро, що мені тепер робити? – з самого ранку Руора прибігла до знахарки. Її гість міцно спав, й вона мала надію встигнути порадитися до того часу, як він прокинеться.

– Хлопець той хоч симпатичний? – примружилася стара трольчиха, відсьорбуючи чай з пузатої чашки.

– Та не знаю, – знизала плечима Руора. – Мені байдуже як він виглядає. Мене непокоїть те, як він потрапив в Адар, та як ми можемо знайти дорогу в його рідний світ?

– Ти казала, там нещодавно закінчилася війна…

– Саме так, він сам лише повернувся додому, на півострів, який був окупований…

– Хм… – замислилася стара жінка. – Розумієш, інформація про гостей з інших світів є, але не зафіксовано жодного випадку про те, що вони поверталися назад додому.

– І що, невже всі вони назавжди залишалися в Адарі?

– Виходить, що так…

– Але чому?  І чому про це ніхто не знає. Де всі ці потраплянці?

– Хто його знає, – проговорила знахарка. – Світобудова – складна наука. Хто ми такі, щоб сперечатися з рішеннями Долі? Можливо, таким чином, він залишився жив та не загинув у цих горах й отримав другий шанс?

– Цікаво. Не думала про це з такого ракурсу.

– А ти подумай, доню, подумай. Ніхто не потрапляє в інший світ просто так.

Сара виглядала напрочуд таємничою, й дівчина відчувала, що жінка знає більше, ніж говорить. Втім, ельфійці було відомо, що трольчиха не відкриває всіх своїх таємниць та знань.

– Дякую за смачний чай. Я піду, хочу встигнути додому, доки він не прокинувся.

– Я зазирну до вас пізніше. Маю бажання познайомитися з нашим потраплянцем. Давно в Адарі не було гостей.

– Звичайно, Саро. Мій дім – ваш дім, – Руора усміхнулася та випурхнула з будинку.

Олексія вона застала на кухні. Він тримав у руках якійсь чорний прямокутник та намагався з ним розмовляти.

– Ну, чому, чому ти навіть не вмикаєшся?

– Доброго ранку, Олексію. У тебе все гаразд? – запитала дівчина, сідаючи навпроти.

– Доброго ранку, – Олексій зітхнув та опустив на стіл свій пристрій. – Мобільний не працює, – кивнув він на нього.

– А що це таке? – Руора взяла до рук мобільний телефон, але нічого цікавого в ньому не помітила.

– Це смартфон, – почав пояснювати Олексій. – Але він тут перестав працювати.

– І нащо він треба?

– Для дзвінків, листування, спілкування в соціальних мережах та багато чого ще, – почав пояснювати хлопець.

– І що йому потрібно для роботи?

– Ну, по-перше, його треба зарядити, а для цього потрібна електрика. Ну й треба мобільну мережу чи хоча б вай-фай. Але я так розумію ці слова у твоєму світі звучать наче заклинання.

– Щось типу того, – кивнула на знак згоди Руора.

– Шкода, що так.

– Не переймайся. У нас насправді цікаво. І я магія, якої, як я розумію, у вас не існує… Я можу все тобі тут показати…

– Так, магії на Землі нема. Я не проти подивитися, де опинився. Взагалі-то я багато подорожував до війни… А потім був призваний на фронт та відслужив, а тепер ось тут опинився… Тому сидіти на місці – це точно не для мене.

– Ого, – скрикнула Руора. – У вас великий світ?

– Дуже. Я не бачив ще й четвертої частини країн. Ти казала, тут є якась Сара, що може знати більше, – змінив тему Олексій. Подорожі новим для нього світом – цікава річ, але все-таки треба й додому шлях шукати.

– Я щойно була у знахарки Сари, – відповіла дівчина. – На жаль, їй також невідомі випадки повернення додому гостей з інших світів.

– Невже я ніколи не побачу рідних, друзів, свою країну? – Олексій дивився на неї з розпачем. – Я маю повернутися… Маю допомагати відновлювати країну після численних руйнувань…

– Будемо шукати спосіб, але поки тобі доведеться залишитися тут. Я напишу батьку. Маю надію, що йому відомі випадки про мандрування між світами.

– Дякую, що допомагаєш мені, – Олексій обережно накрив її руку своєю.

– Краще будемо снідати, – Руора посміхнулася та підвелася зі столу.

– Я допоможу. Кажи, що робити, – озвався Олексій.

Йому не хотілося байдикувати та й привітній господарці варто віддячити. Думати про те, що перед ним дійсно принцеса він не хотів. Вважав, що дівчина вчора просто пожартувала. Та і як може дівчина знатного роду жити в таких простих умовах. Він не міг це усвідомити.

– Омлет збити зможеш?

– Звісно, – кивнув хлопець.

– Гаразд, – Руора поставила на стіл миску. – Он там, в коморі, є яйця, візьми кілька штук, також там є молоко та в’ялено м’ясо. Впораєшся?

– Авжеж.

– Чудово. Я зварю нам кави. Цей напій дуже енергетичний. Для ранку – те, що треба.

– Не знав, що у вас теж люблять каву.

– Я покажу тобі плантації, де її вирощують, це недалеко звідси… Якщо хочеш, – додала Руора.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍