Анітка Санніфео - Відшукати скарб, Анітка Санніфео

– Я б подивився. Ніколи не бачив як вирощують каву, хоча у нас вона теж дуже популярна. Я не уявляю свого дня без пари чашок цього напою.

– Я також, – відповіла дівчина.

Олексій зник за дверима комори та приніс продукти, про які просила хазяйка хатинки. Швидко зробив суміш для омлету, збив її за допомогою вінчика й вилив на пательню, яка вже стояла на печі та встигла розігрітися.

За кілька хвилин Руора з Олексієм вже сиділи за столом та насолоджувалися сніданком.

– Яка у вас зараз пора року? – запитав Олексій. Він вже здогадався, що тут не лише пори роки, а й день та ніч навпаки у порівнянні з Україною, але вирішив підтвердити це.

– Літо, – відповіла Руора. – Тепла погода в цій частині Адару майже постійно. Хоча взимку дійсно буває значно холодніше.

– У нас зараз зима, в горах є навіть сніг. Саме тому я й був у теплій куртці.

– В наших горах також буває сніг, – кивнула Руора. – Але на ці вершини важко дістатися.

– Розумію. У вас тут є якісь крамниці, де можна придбати трохи одягу? В моєму рюкзаку лише пару футболок, а цього може виявитися замало, якщо моє перебування тут затягнеться.

– Є, звичайно. Я тобі допоможу.

– Дякую. У мене є трохи грошей, щоправда, не знаю чи вони тут згодяться…

– Ми використовуємо монети. Я відведу тебе в одне містечко. Старий троль Орса знається на артефактах, а також антикварних і унікальних речах. Я думаю, ми зможемо виміняти цей твій смартфон на гроші.

– А на що йому смартфон, який тут навіть не працює? – здивувався Олексій.

– Ну, може, в тебе є ще щось, що може зацікавити цього фаната незвичного?

– Я думаю, що неодмінно знайду серед своїх речей щось, що може його зацікавити. Ми можемо піти до нього після сніданку?

– Спробуємо, – посміхнулася дівчина.

– Руоро! Потрібна твоя допомога. Привезли поранених з кордону, – у вікно хатинки постукали та за мить в ньому з’явилися руда кучерява голова молодого хлопця. Він також мав загострені вуха, в яких були вдягнути великі круглі сережки із зеленим камінцем.

– Привіт, Річчі! Вже йду. Вибач, Олексію, доведеться перенести похід по крамницях. Мені треба йти.

– Можна з тобою? – лише запитав Олексій. – Я знаюся на травмах та пораненнях.

– Ходімо, – кивнула Руора, підхопила сумку, що стояла біля входу, та молоді люди вискочили на вулицю.

– Сара казала, ти розробила якусь чудотворну мазь, що зцілює рани, – промовив Річчі дорогою до лікарського центру.

– Так і є. Ми вже випробували її. Вона дійсно гарно працює, – дівчина витягла з сумки баночку та протягла її рудому хлопцю.

– Гадаю, нам вистачить цього на сьогодні.

– Я зроблю ще. Кажи скільки треба.

– Я напишу тобі пізніше, коли оглянемо всіх. А хто це з тобою? – Річчі прискіпливо оглянув Олексія.

– Це наш гість. Олексій потрапив до нас випадково з іншого світу вчора ввечері. У них теж була війна, уявляєш?

– Ого. Я ніколи не бачив реальних потраплянців, хоча читав про них в архівах. – Я – Річчі, темний ельф та лікар. Зараз живу та працюю на землях тролів. – усміхнувся рудоволосий хлопець, простягнувши руку Олексію для вітання.

– Мене звати Олексій. Колись працював у сфері IT, був на війні, тому знаю як надавати першу допомогу при пораненнях.

– Гаразд, ходімо, зайві руки нам завжди потрібні, – Річчі не розумів, що означає ІТ, але вирішив відкласти ці розпитування.

Біля хатинки стояв кінний екіпаж з візком, який швидко доставив їх до лікарського центру. Дорогою Олексій встиг помітити, що поселення, де він опинився доволі затишне – неширокі охайні вулички, вимощені бруківкою, багато зелені. Будинки  переважно в один поверх, дерев’яні, із двоскатним дахом. Місцевих на вулицях майже не було, а випадкових перехожих він не встиг розгледіти.

Лікарняний корпус був трохи більшим. Річчі повів Олексія та Руору по темному коридору та відчинив двері до однієї з кімнат, де стояло не менше десятка ліжок.

Олексій внутрішнє здригнувся. Він багато чого бачив за час служби на фронті, але це не те, до чого можна звикнути.

– Миродоре? – скрикнула Руора, зупинившись у ліжка біля стіни й прикрила рота долонькою. З її очей бризнули сльози.