Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

чудом. І питання лише в тому, чи зможе він утримати такий неймовірний дарунок долі ще рік.

— Але ж мама слушно каже, не влаштовуймо там балагану, — продовжив він. — Придумайте інший спосіб потрапити на першу шпальту.

— Це аукціон? — спитала Морріґан.

— Аукціон? — вигукнув Корвус. — Що ти, чорт забирай, мелеш?

— День пропозицій.

— О святий Боже! — Він нетерпляче зітхнув і повернувся до паперів. — Айві, поясни їй.

— День пропозицій, — розпочала Айві, діловито випнувши груди, — це день, коли діти, які закінчили підготовчу школу, отримують пропозицію щодо освіти, якщо їм пощастить.

— Чи якщо в них досить грошей, — додала Бабуся.

— Так, — погодилась Айві, якій не сподобалось, що її перебили. — Якщо вони талановиті чи дуже розумні або якщо в їхніх батьків достатньо коштів, щоб когось підкупити, тоді якась із поважних осіб наукового закладу надсилає пропозицію для них.

— Такі пропозиції всі отримують? — запитала Морріґан.

— Святі небеса, та ні ж! — засміялась Айві і покосилась на служницю, яка саме ввійшла до кімнати й поставила велику миску з підливою на стіл. А потім голосно прошепотіла: — Якби освіченими були всі, звідки тоді ми брали б слуг?

— Але ж це нечесно, — запротестувала Морріґан, спостерігаючи за покоївкою, яка почервоніла та поквапилась вийти з їдальні. — І я не розумію. Що саме вони пропонують?

— Привілейовану можливість опіки та навчання дитини, — нетерпляче перебив її Корвус, махнувши рукою перед лицем, ніби намагаючись прогнати цю розмову. — Право формувати юні уми для завтрашнього дня і так далі. Досить запитань, це тебе не стосується. Лівий, о котрій я маю зустріч із головою фермерської комісії в четвер?

— О третій, сер.

— Чи можу я прийти?

Корвус часто закліпав, і зморшки на його лобі стали глибшими.

— Навіщо тобі приходити на мою зустріч із головою?..

— На День пропозицій, я маю на увазі. Завтра. Церемонія в мерії.

— Ти? — перепитала її мачуха. — Хочеш на церемонію Дня пропозицій? Навіщо тобі це?

— Я просто… — Морріґан затнулася, раптом охоплена нерішучістю. — Ну, цього тижня в мене день народження. Це могло б бути моїм подарунком. — Родина продовжувала байдуже витріщатись на неї, і в Морріґан зародилася підозра, що вони забули, що післязавтра їй виповниться одинадцять. — Я подумала, це може бути весело… — Вона замовкла, дивлячись у свою тарілку й страшенно шкодуючи, що взагалі відкрила рота.

— Це не весело, — глузливо посміхнувся Корвус. — Це політика. І ні, ти не можеш. Навіть не обговорюється. Сміховинна ідея.

Морріґан з’їхала по кріслу вниз, відчуваючи себе виснаженою і дурною. Справді, чого вона чекала? Корвус має рацію, це сміховинна ідея.

Родина Кроу продовжували їсти в напруженій тиші ще декілька хвилин, доки…

— Узагалі-то, сер… — розсудливо почав Правий.

Корвус упустив свої столові прибори в тарілку. Він погрозливо глянув на помічника.

— Що?

— Н-ну… якби ви… я не кажу, що ви повинні, але якби ви взяли з собою дочку, це могло би, м-м, покращити ваш імідж.

Лівий потер руки.

— Сер, я думаю, Правий… м-м, правий. — Корвус кинув на нього сердитий погляд, і Лівий нервово поспішив додати: — Я… я маю на увазі, що, згідно з опитуваннями, жителі Великого Вовчезему вважають вас трохи… м-м, відлюдькуватим.

— Байдужим, — вставив Правий.

— Вашому рейтингу підтримки це не зашкодить, якщо ми нагадаємо їм, що скоро ви станете… б-батьком у скорботі. А з точки зору журналістики, це могло б додати події особливої, м-м, родзинки.

— Наскільки особливої?

— Особливої, вартої першої шпальти.

Корвус мовчав. Морріґан здалося, що в нього засмикалось ліве око.

Розділ другий. День пропозицій

— Ні з ким не розмовляй, Морріґан, — пробурмотів батько, всоте за цей ранок ідучи швидкими широкими кроками по кам’яних сходах до мерії. Дівчинка ледве встигала за ним. — Ти сидітимеш поруч зі мною на сцені, де всі зможуть тебе бачити. Ясно? Не смій допустити, щоб щось… трапилось. Ніяких зламаних стегон, або осиних роїв, або падаючих драбин, або…

— Нападів акул? — підказала Морріґан.

— Думаєш, це смішно? — Корвус повернув до неї обличчя, на якому розцвіли багряні плями. — Усі в мерії будуть спостерігати за тобою, щоб зрозуміти, що ти робиш і як це вплине на мене. Ти що, навмисне намагаєшся зруйнувати мою кар’єру?

— Ні, — відповіла Морріґан, витираючи бризки слини з обличчя, — принаймні не навмисне.

Морріґан уже кілька разів бувала в мерії. Зазвичай це ставалося тоді, коли популярність її батька різко падала і йому потрібно було продемонструвати народу підтримку своєї родини. Похмура будівля ратуші, найважливіша у Джекалфаксі, ховалася за кам’яними колонами, в тіні велетенської залізної годинникової вежі. Сама ж вежа — хоча дівчинка зазвичай намагалася не дивитися на неї — була набагато цікавіша.

Неболикий Годинник був не звичайним годинником. На ньому не було ні стрілок, ні цифр, які б позначали час. Лише круглий скляний циферблат, в якому видно небо, що змінюється протягом Ери — від блідо-рожевого Світання через яскраво-золотаве Тепління і призахідно-оранжевий рум’янець Полудення до сутінкового темно-синього Смеркання.

У цей день — як і в будь-який день цього року — на циферблаті було Смеркання. Для Морріґан це означало, що скоро Неболикий Годинник покаже п’ятий, останній колір циклу: чорнильну, всіяну зорями темряву Вечоріння. Останній день Ери.

Але до того лишався ще цілий рік. Морріґан прогнала нав’язливу думку й побігла за батьком по сходах.

У зазвичай похмурій і тихій залі панувала атмосфера збудження. Сюди прибуло кількасот дітей з усього Джекалфакса у найкращому недільному вбранні — хлопчики з прилизаним волоссям, дівчатка з косичками, стрічками і капелюшками. Вони рівно сиділи на стільцях, виставлених рядами, відчуваючи на собі знайомий суворий погляд Президента Зимноморської Республіки, чий портрет висів у кожному домі, магазині та урядовій будівлі, — він завжди спостерігав, завжди був десь поряд.

Щойно Морріґан і Корвус зайняли свої місця за сценою, бадьорий галас перетворився на приглушене гудіння. Куди б не глянула дівчинка, усі погляди були прикуті до неї.

Корвус поклав руку на її плече, незграбно і неприродно намагаючись продемонструвати батьківську любов, поки місцеві репортери фотографували їх. «Матеріал для першої шпальти, однозначно, — подумала Морріґан, — приречена донька і її батько, що скоро буде в жалобі… неймовірно трагічна парочка». Вона намагалася виглядати якомога нещаснішою, хоча через сліпучі спалахи камер це було непросто.

Після урочистого виконання хором національного гімну Зимноморської Республіки (Далі! Вище! Вперед! Ура!) Корвус відкрив церемонію дуже нудною промовою. За ним виступали різноманітні директори й місцеві бізнесмени — усі вони хотіли засвітитися. Після цього нарешті лорд-мер Джекалфакса витяг відполіровану дерев’яну коробочку і почав зачитувати пропозиції. Морріґан випросталась на своєму місці, тремтячи від захвату, який не могла собі пояснити.

— Мадам Гонора Сальві з Балетної