Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

Розділ 3

Перебігаючи від одного загону до іншого, я весь час ловив себе на думці, що чогось не вистачає. І таки згадав. Підійшов до Гулгадара:

— А де троль, брате?

— Пішов… — відповів той.

— Тобто як це «пішов»?

— Сказав: «Їди — немає… Друг, Хто дарує Ім'я, — немає. Двері ламати — не можна… Нудно…», — і потопав кудись, — знизав плечима орк.

— Чого ж ти не затримав його?

— А як? — знову знизав плечима Гулгадар. — Зв'язати? То він би при цьому з дюжину наших поклав. А то й більше. Та як би ми його сюди спустили? Він же в кліть не влізе.

Тут побратим правий... Я озирнувся на кліть, з якої висипала чергова десятка бійців і змушений був визнати, що Гулгадар правильно підмітив: троль усередину не помістився б, хіба що осідлавши кліть. Жаль, з урахуванням того, що на тролів не діє ніяка отрута, він би нам дуже став у нагоді. Ну, та нічого не вдієш. Раніше треба було думати. А не бігти попереду паровоза. Як навчав кіношний Чапаєв? Де має бути командир? Правильно… Там, звідки найзручніше керувати боєм.

Загін, що значно поповнився, зараз займав лінію оборони, ставши підковою, обидва кінці якої упиралися метрів десять ліворуч і правіше від тунелю. І поки вдавалося відбиватися від тварюк, що насідали, обходячись незначними втратами. Але захистом битви не виграють. Потвор не ставало менше, і, схоже, виходили вони із замку. Отже, доки не візьмемо його, так і продовжуватиметься.

Покликавши всіх вождів і командирів гномів, я висловив їм свої міркування. І запропонував не чекаючи залишків підкріплення (на той час унизу вже було більше двох з половиною сотень орків і близько сотні гномів) розпочинати рух. Для чого вишикуватися п'ятикутником, гострим кутом уперед. У два ряди. Орки зі щитами зовнішній периметр, гноми-арбалетники — усередині. І таким строєм просуватися до замку. А поповнення, що прибуває, нехай зачищає тили і утримує прохід. На всякий випадок…

План було схвалено, і рух почався.

Тварюки лізли з усіх боків, але бійці вже пристосувалися до них, вивчили слабкі місця і наші втрати були мінімальними. За три години битви полягло всього близько двадцяти орків і з десяток гномів.

І тут з'явилися вони.

З воріт замку вийшли дві гігантські постаті, які зростом були не набагато нижчі від стін і найбільше нагадували виліплених дитиною ляльок. Але від їхнього ходу тремтіла і проминався скельний грунт.

— Ох, ти ж, ятаган мені в печінку… — промимрив Гулгадар. — Големи! А я завжди вважав, що це вигадки… якими Богморна неслухняних дітей лякає!

Големи тупали в наш бік, недбало скидаючи з дороги, або давлячи ножищами все, що поверталося. П'ять хвилин не минуло, а ці безмозкі велетні встигли знищити усіляких тварюк не менше, ніж ми за годину.

Можна було б порадіти, якби не розуміння того, що це ворог, а не союзник.

— Що тобі розповідали про них? — спитав Гулгадара. — Їх можна вбити?

— Я не пам'ятаю точно… — пошкріб той підборіддя. — Але, начебто, у потилиці у них щось таке є... Начебто самоцвітний камінь. І якщо його розбити чи витягнути, голем розсиплеться.

— Саме так, — підтвердив Назліум. — Я також чув цю історію. Ніколи не думав, що побачу на власні очі…

— Добре… — що тут хорошого я й сам не знав, але якщо цих велетнів можна вбити, то все не так страшно.

Поки ми розмовляли, големи пройшли майже половину шляху від замку до наших позицій, буквально викошуючи прохід в орді потвор.

— Гулгадар! Твій лівий, мій правий. Покажемо нашим воїнам та ворогам, що великий і могутній Оркгрім Мудрий недаремно вибрав нас своїми наступниками.

Орк посміхнувся і ляснув мене по плечу.

— Це буде чудовий бій, брате. Акини складуть пісні про нього. Пішли…

Вискочивши за периметр «каре», ми з усіх ніг кинулися кожен до свого голема. Тварюки, що не чекали нічого такого, не одразу звернули на нас увагу, і нам вдалося пробігти добру сотню метрів, не загрузнувши в бою. А големи так і зовсім навіть не глянули на одиноких бійців. Їхньою метою був увесь загін. До слова, десятка три випущених болтів, застрягли в їхніх тілах, не завдавши жодної шкоди. Зате нам із Гулгадаром, стали в нагоді. Спираючись на них, як альпіністи на гаки, ми досить спритно піднялися велетням на плечі.

Так, був камінь. Дорогоцінний він чи ні, я не ювелір, але посеред бурої маси, що нагадує засохлі грудки глини, прямо в потилиці сяяв криваво-червоний камінь, розміром з кулак. І не просто сяяв, а пульсував, як живе серце.

Големи тим часом уже майже дійшли до «каре», і я не зволікаючи ні хвилини, розмахнувся і з усієї сили вдарив мечем по каменю. Голем здригнувся, зупинився і піднявши ручища, спробував змахнути мене з загривка. На щастя, руки в нього для цього виявилися закороткими. Його пальці, завтовшки з голоблю, ворушились і шкрябали шкіру поряд зі мною, за якихось кілька сантиметрів, але не діставали.

Удар… Камінь буквально спалахнув вогнем. Я навіть відчув обличчям його жар, але все ще тримався. Голем видав громоподібний стогін і закрутився навколо себе, як і раніше, безуспішно намагаючись зачепити мене.

Краєм ока помітив, що голем Гулгадара теж тупцює на одному місці. Значить, і мій побратим дістався цілі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍