Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Розділ 2.

Жіночі балачки заглушив знайомий низький голос, що вирвав Дану з самісінького дна безодні. Вона обернулась до дверей і побачила Володю. Він прийшов на свято разом з батьком. Дана розтанула в посмішці, а Володя поважно підійшов до неї:

— Вітаю, мадам! Бачу тут зібрались найповажніші місцеві фурії.

— Тихіше, Володю! — Дана тихенько реготнула і поцілувала друга у щоку, — Вони ж розтерзають нас за будь-якої нагоди…

— Хай спочатку відірвуться від своїх балачок, — Володя поглянув на подругу і серйозно запитав, — Як ти?

— Поки тримаюсь. Маєш гарний вигляд! — Дана з радістю помітила, що з останньої їхньої зустрічі Володя трохи набрав вагу та виглядав набагато здоровішим.

— Дякую, нещодавно повернувся з «санаторію». Вони вже встигли промити тобі мізки? — друг знав майже все про її стосунки з батьками.

— Тільки мама. Але воно й не дивно. Сьогодні в неї ще гірший настрій, аніж зазвичай. Мабуть, тітка Марина сильно діє їй на нерви.

— Я не згадаю жодного свята, після якого вони б не поливали одна одну брудом. — Володя не любив збіговиська у Міжвиську, але справно відвідував їх відтоді, як померла його мама: батько важко зносив втрату і потребував підтримки, хоч і не міг зізнатись в цьому.

— Таке в них хобі, — спокійно підсумувала Дана.

— А де Олег? — з тривогою в голосі запитав Володя.

— З клієнтом. Там щось сталось, він не зміг вирватись. Але обіцяв приїхати ввечері.

— Якщо стане зовсім непереливки – подай знак. І ми одразу ж втечемо звідси. — він підбадьорливо усміхнувся подрузі.

Дана ніби знову повернулась в дитинство. Перед нею стояв дорослий чоловік, але в його погляді інколи з’являлись бісики, більше притаманні десятирічному хлопчаку. Багато років тому вони були справжньою бандою: Дана, Олег, Володя й Тимур.

Доки інші дівчатка грали в матерів, катаючи ляльок у візочках, вона товаришувала з сусідськими хлопцями. З появою першого велосипеда Дана виборола собі місце у їхній зграї. Цілісінькими днями вони катались неподалік у лісі та вчиняли різні капості.

То був найкращий час у її житті. Лише тоді Дана відчувала себе вільною та щасливою. Олег був їхнім ватажком, як найстарший у компанії. Воно й не дивно: два роки різниці у віці здаються чимось серйозним, коли тобі вісім. Володя завжди слідував за старшим товаришем і слухався Олега в усьому. Його батько – головний лікар одного зі столичних госпіталів, ніколи не мав часу на сина і рідко з’являвся вдома. Тому Володя обрав інший приклад для наслідування: Олега.

Дана й Тимур прохолодніше ставились до свого лідера. Їх взагалі мало що хвилювало, окрім подряпаних колін та розірваного одягу. Тимур часто почувався лишнім, бо жив з бабусею та дідусем, які побудували невеличкий будиночок в Міжвиську ще до того, як село наводнили столичні товстосуми. Діти не розуміли, яка між ними різниця, але добре відчували її.

Не дивлячись ні на що, вони були найкращими друзями: однаково падали з велосипедів, однаково отримували на горіхи від старших та однаково мріяли чимскоріше стати дорослими. Доки не настав той день, що розбив їхню дружбу на до і після. День, що змусив четвірку дітей подорослішати назавжди. Особливо – Дану й Тимура.

Згадка про нього знову боляче відізвалась у серці. Ні, вона не мала права думати про Тимура. Хіба ж після всього Дана могла досі любити його? Минуло сімнадцять років, а вона все ще пам’ятала своє перше кохання. І страшенно соромилась цього. Мабуть, вона погана людина, якщо колись полюбила такого, як Тимур.

Присутність Володі навіювала спогади: приємні та болючі. Але він завжди був частиною її життя. І зараз, стоячи поряд, відчувався їй найріднішою людиною у всьому будинку. Не дивлячись на безліч власних проблем, Володя не мав схильності до лицемірства. Дана цінувала це понад усе на світі.

Нарешті господиня запросила всіх гостей до столу. Приємна погода і відсутність вітру сприяли проведенню свята у розкішному шатрі, прикрашеному квітами та шовковими стрічками. Однак Дану бентежило затишшя, що, наче мильна бульбашка, огорнуло все навколо. Здавалось, мов навколо неї блукав лихий передвісник: він лоскотав нерви й викликав сироти на ніжній білій шкірі.

Володя сидів поруч і намагався розважити подругу пустими балачками й жартами. Гамір за святковим столом перервав тонкий дзенькіт кришталю. Всі стихли й намагались поглядом знайти джерело звуку. Зі свого місця підвівся голова родини й розпочав довгу промову про важливість сімейного щастя. Віктор Володимирович привітав дружину з черговою річницею і наостанок згадав про дочку:

— І найбільший здобуток нашого життя – це Богдана. Ми щасливі, що стали батьками прекрасної розумної дівчинки, якою пишаємося кожного дня. Випиймо за здоров’я нашої Богданки!

Гості наслідували приклад господаря та піднесли келихи. Лише Дана сиділа нерухомо, побілівши, ніби стіна. Вона довго боролась із тим, аби її припинили називати Богданою. Це звучало як насмішка, особливо від батьків. Ну яка ж вона «Богом дана»? За які гріхи він вирішив покарати її родину таким дитям? Кожного разу, чуючи від когось своє повне ім’я, вона заледве долала приступ гіркоти, що підступав до горла.

Дана мала міцний зв'язок з сім’єю, побудований на безлічі дитячих травм і почутті вини перед батьками. Подорослішавши, вона намагалась розірвати стосунки, що роками ятрили її душу, але щоразу поверталась. Так вже склалось – в ній уживались дві абсолютно різних людини: молода розумна жінка, що вміла відстоювати права інших та зацьковане дівча, яке звикло страждати та не знало іншої долі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍