Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

– Побажати на добраніч улюбленій жінці, – шепочу їй на вухо.

– Побажав? – Огризається засранка. – А тепер йди геть!

– Кохана, тобі не набридло?

– Набридло. І ти про це знаєш, – пирхає і відсувається на край пуфика, якомога далі від мене. – Відпусти мене, Тагіре. Зі мною ти ніколи не будеш щасливий.

Її слова б'ють на розмах, як дзвінкий ляпас. І якщо на банкеті серед сотні гостей дружина виглядала милою, то зараз вона схожа на розлючену тигрицю. Мене це заводить. І бісить одночасно!

– Це неможливо, – різко відрізаю я.

– Тоді я не розумію, чому ти весь час питаєш: чи не набридло мені. Десять років одне й те саме, Тагіре, – зітхає.

– Тому що я все ще не втрачаю надії на те, що одного разу ти мене покохаєш.

Дружина ковтає тихий смішок, потім раптом стає лагідною.

– Юлю, минуло десять років, але ти досі не змінила до мене свого відношення. Хіба важко дати бодай один шанс? Подаруй мені цю ніч. Натомість проси що схочеш.

– Все кажеш? – мружиться і я хитаю. – Навіть підпишеш папери на розлучення?

– Ні. Цього ніколи не зроблю. Ти моя! Навіки моя, розумієш?

Схопившись із пуфика, Юля вмить повертається до мене обличчям і схрещує на грудях руки, всім виглядом демонструючи своє справжнє ставлення до мене. Знаю, вона мене ненавидить. Зате я її кохаю, так сильно, як її ніхто ніколи не покахає. Моїх почуттів вистачить на нас двох, у цьому я не маю сумніву.

– Наш шлюб – лише ілюзія. І ти її створив, Тагіре. Я ніколи тебе не хотіла. У мене було своє життя, пам'ятаєш? А ти вдерся до нього та все зруйнував.

Підіймаю руку долонею догори.

Нехай не продовжує! Нехай замовкне зараз, інакше мені знову доведеться вжити радикальних заходів.

– Все сказала? – Запитую я після того, як дружина дійсно замовкає.

– Не все, – хитає головою. – Але хіба тебе це хвилює?

– Як з тобою важко, – зітхаю і втомлено потираю лоба.

– Тоді відпусти! Перестань мучити себе і мене. Тагіре, ти ж бачиш, у нас з тобою нічого не виходить. Не виходить! Ти робиш нас двома нещасними людьми.

– Ти нещасна за своєю милістю. Ти цього не хочеш, Юліє. Не підпускаєш мене до себе. Чому? Чому ти до мене досі не звикла? Не покохала, а хоча б просто звикла?

Я не помічаю, як хапаю дружину за плечі й трясу її, чому вона змінюється в обличчі, відчуваючи фізичний біль від моїх дотиків.

– Бо ти забрав мою свободу, Тагіре. Ти вкрав моє життя. Я можу лише ненавидіти тебе.

Мені зносить дах. Тому що вже за мить я обіймаю дружину з усієї сили й притискаю до своїх грудей. Нікому її не віддам. Нехай ненавидить мене, нехай… Але й з іншим бути їй не дозволю!

– Я люблю тебе понад усе на цьому світі. І все, що я роблю, тільки заради тебе. Ти живеш у розкоші, ні в чому не знаєш відмови. Я не ображаю тебе, не б'ю, а міг би…

– Припини, – упершись долонями в мої груди, Юля робить марну спробу вирватися з полону моїх рук. – Тагіре, будь ласка, йди. Я не хочу більше сваритися з тобою. Поговоримо вранці, коли ти протверезієш.

Відпускаю жінку. І вона відразу відходить від мене на кілька кроків.

– Якщо думаєш, що я колись тебе відпущу, то дуже помиляєшся. Тільки смерть розлучить нас, люба жінко.

– Не кохана я тобі, а бранка.

Гучно зітхнувши, Юля підходить до дверей і відчиняє їх навстіж. Рукою показує, куди мені слід йти, але я не їду з місця ні на сантиметр.

Вона сердиться, а я очима її роздягаю. Тому що вона, дідько, найкрасивіша жінка, яку я коли-небудь зустрічав. Моя мініатюрна брюнетка, що нагадує діснеївську принцесу Жасмін.

Надивившись, рухаюся до виходу, але у дверях зупиняюся і повертаю голову у бік Юлі.

– Життя моє, на добраніч.

– На добраніч, — невдоволено бубонить дружина.

***

Юлія

– Доброго ранку, – вітаюся з хатньою робітницею і рухаюся до сходів.

Швидким кроком минаю сходинки з другого до першого поверху, а перед виходом зустрічаюся з Тагіром.

– Доброго ранку, – Тагір наближається з кожною секундою і поки він рухається, його очі ковзають по моїй фігурі вгору-вниз. – Зібралася на ранкову пробіжку?

– Так.

Підійшовши ближче, Тагір обіймає мене за талію. Притягує до себе і цілує у щоку.

Закочую очі, доки він не бачить, і зворотним боком долоні витираю вологий слід на шкірі від поцілунку.

– Не рано? Сім годин тільки, – не чекаючи на мою відповідь, чоловік продовжує: – Не затримуйся, кохана. Чекаю на тебе до сніданку.

– Я поснідаю у себе в кімнаті, – тікаю з обіймів чоловіка та поспішаю до дверей.

– Юлю, – кличе Тагір і я вимушено обертаюся. – Поснідаєш у їдальні. Зі мною.

Хитаю. А сама ледве тримаюсь, щоб не цокати язиком чи ще якось висловити невдоволення. Після нічної сварки вступати з Тагіром у нову конфронтацію я просто не маю сил. Ані моральних, ані фізичних.

– Добре, – видавивши з себе посмішку, все-таки йду геть.

Полегшено зітхаю лише на вулиці.

Десять років справжнього пекла! Так, саме пекла, а не життя. Я забула, як усміхатися, як радіти, та я навіть не знаю, як плакати. Він спустошив мене, забравши все. Тепер мої почуття належать тільки Тагіру. Як і емоції.

Засунувши у вуха бездротові навушники, вибираю на телефоні улюблену музику та починаю свою пробіжку. Бігаю довкола котеджу. Одне коло. Друге.

Лоб і виски вже мокрі від поту, я втомлена, але повертатися додому не хочу. Та якби тільки можна було, у взагалі не поверталася. На жаль. Це лише мрія – ніколи не повернутися до Батуріна. Тому я щоранку виходжу на пробіжку: провітрити голову і ненадовго забутися, а ще сховатися від наполегливих поглядів охоронців, які повідомляють про мій кожен крок своєму господареві. Полонянка – вона і є полонянка, хоча офіційно може називатися як завгодно, навіть дружиною.

Повертаюся за півгодини, як завжди. Підіймаюся сходами на другий поверх і закриваюся у своїй спальні. Приймаю бадьорий душ, а потім стою навпроти шафи з відчиненими дверцятами й довго розглядаю сукні. Красиві всі. Ексклюзивні. Зшиті найкращими кутюр'є у світі. Тагір ніколи не скупиться на мої вбрання. Та й взагалі, балує мене подарунками, гідними самої королеви. Тільки мені все це не потрібне. Краще жити у курені та їсти вчорашній хліб, але з коханим!