Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

2

Єгор

Виходимо з ресторану, тримаючись за руки. Збоку можна подумати, що закохана пара, але ні. Закоханою можна назвати лише Катю. Мені ж все одно на всі ці ніжності зараз, я надто багато спустошив келихів у барі.

Таксі під'їжджає дуже до речі – навіть не доводиться довго мерзнути в холодний вечір у листопаді. Відчинивши в автомобілі дверцята, Катерина Денисівна допомагає мені влаштуватися на задньому сидінні, а сама сідає поряд із водієм – попереду.

Продиктувавши таксисту мою домашню адресу, Катя обертається і дивиться на мене. Червоніє раптом, коли ми зустрічаємося поглядами. І поспіхом відвертається до вікна.

Таксі гальмує біля високих воріт мого заміського котеджу. На автоматі тягнуся до внутрішньої кишені пальто, щоб дістати портмоне і розрахуватися за поїздку. Виходжу надвір.

– Катю, дякую, – звертаюся до дівчини й на знак вдячності беру її за руку. – Я б сказав, що далі піду сам…

– Не кажіть, – хитнувши головою, Катя обіймає мене за плече і йде разом зі мною до воріт. – Краще запросіть мене на каву, Єгоре Антоновичу.

Різко гальмую. Так, "стоп", Єгоре Антоновичу. Ти ще можеш вберегти дівчинку від розбитого серця.

– Катю, ти ж розумієш, що тобі воно не потрібне?

– Потрібно, – поки я перебираю в голові всі стандартні відповіді, щоб переконати молоду панночку в тому, що цій їй, як і мені, зовсім не потрібно, Катя поспішає додати: – Єгоре Антоновичу, тільки вип’ю каву. На цьому все.

– А потім?

– Згодом розберемося.

– Думаєш, чи зможемо?

– Впевнена, – пильний погляд, а на губах півусмішка.

– Ну йдемо, – посміхнувшись, тягну Катю за руку.

Входимо у двір, минемо алею, посипану пожовклим листям, і рухаємося до котеджу. Помацавши рукою в кишені пальто, дістаю зв'язку ключів.

– Давай...те. Я допоможу, – пропонує Катя після моєї другої невдалої спроби вставити ключ у замкову щілину.

– Кухня там. Кава теж, – хитаю Катерині вже всередині будинку.

– А ви будете?

– Ні. Я у душ і спати.

Підіймаюся сходами на другий поверх. На ходу стягую пальто і, не дивлячись, жбурляю його кудись у темряві.

Остаточно роздягаюся у ванній кімнаті та ледве не заповзаю в душову кабінку, відчуваючи круті віражі. Підставляю обличчя під тугі струмені теплої води. І заплющую очі.

А в голові ВОНА.

Я відчуваю її поряд. Чую запах довбаних фіалок.

"Юлія, моя дружина", – набатом стукає. Його дружина, а мусила стати моєю!

Не чую, коли за спиною відкриваються дверцята у душовій кабінці. Відчуваю запах. Терпкий аромат парфумів Катерини.

Не кажучи ні слова, її долоня несміливо торкається моєї спини й проводить лінію вгору-вниз між лопаток. Я мовчу. Хрін знає, що робити з усім цим. Мабуть, я вже конкретно накосячив, якщо Катя опинилася в моєму будинку, не кажучи вже про ванну кімнату, де я стою у тому, у чому мати народила.

– Катю, поки не пізно. Іди звідси, – мій голос совісті все ще вимагає виставити дівчину за двері.

– Вже пізно.

Притискається до мене впритул. Шкіра до шкіри. І цілує у шию, а руку опускає на живіт і веде нею вниз, чіпляючи пальцями доріжку волосся.

– Катю…

– Одна ніч, Єгоре. Будь ласка.

Вона треться про мене як майстерна куртизанка. Ну як тут встояти? Я ж звичайний чоловік із нормальною потенцією.

Різко обертаюся. Обома руками обхоплюю її личко.

Уважно дивлюся у вічі кілька секунд.

До біса все. Ми дорослі люди. А розбиратимемося потім.

Накидаюсь на її пухкі губи. Підхоплюю під сідницями та закидаю на себе.

– Єгоре, – шепоче мені на вухо, коли я притискаю її до стіни та обсипаю поцілунками ніжну шию.

Вигинається назустріч. Пальцями стискає шкіру. А я іншу уявляю. У голові зараз лише одна жінка, яку я хочу та ненавиджу одночасно!

Коли все закінчується, допомагаю Каті вийти з душу та обмотую її рушником. Відходжу до шафи, щоб дістати ще один рушник для себе, як маленька долоня лягає на мою спину. Завмираю.

Її пальці пробігають на моєму животі, чіпають прес і спускаються до пупка. Потім ще нижче.

Перехоплюю тонке зап'ястя.

– Катерино, не треба.

– Чому? Я нічого поганого не роблю.

– Тобі краще піти.

– Чому?

Різко обертаюся.

– Цей секс нічого не означає, – говорю через зуби. – Повертайся додому.

Я брутальний, так. Але інакше вона не зрозуміє. У її гарненькій голові я повинен зараз поводитися по-іншому, не як останній мудак, а як закоханий ідіот.

Стримуючи сльози й підтискаючи губи, Катя підхоплює з підлоги свій розкиданий одяг. І вибігає за двері.

А я притискаюся спиною до стіни. Зітхаю.

Дідько…

Умившись холодною водою, приходжу до тями. Одягаю на вологе тіло домашні штани й спускаюся на перший поверх, де застаю Катерину. Вона з кимось розмовляє телефоном, але побачивши мене, швиденько кладе слухавку.

Її заплакане обличчя – удар під дих.

Так, Єгоре, ти все-таки той ще мудак!

– Я викличу тобі таксі, – на мій голос дівчина здригається.

– Не турбуйтеся, Єгоре Антоновичу. Машину я вже викликала.

Хитаю у відповідь.

– Гаразд, тоді двері зачини, коли йтимеш.

***

Тагір

Коли я заходжу до спальні Юля сидить на м'якому пуфику перед дзеркалом. Здригнувшись, вона стискає рукою щітку для волосся, так і не занісши її над головою.

Я неквапом наближаюся до дружини й бачу, як вона обіймає себе за плечі, ніби намагаючись відгородитись від мене. Це боляче! Бачити її байдужість завжди ріже по живому.

Зустрічаємося поглядами у дзеркальному зображенні. Швидко ляскаючи віями, Юля підтискає губи й свердлить мене очима.

– Навіщо ти прийшов? – Вимовляє рівно, але я все одно вловлюю в її голосі тремтіння.

Посміхаюся. І замість відповіді наближаюся до дружини впритул. Кладу долоні на її плечі та, схилившись, не поспішаючи цілую в верхівку. Пахне її волосся дуже добре, втім, як і завжди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍