Галлея Сандер-Лін - Тато для двійняток, Галлея Сандер-Лін

Так, в танцях таке трапляється... Хлопці були суперниками, намагалися показати пару перед суддями, боролися за кращі місця на паркеті. Часом в роздягальнях (а іноді навіть і на танцполі) відбувалися бійки, і партнеркам доводилося розтягувати дихаючих тестостероном партнерів. Але між Ярославом і Тимуром ворожнеча була старою, махровою такою, витриманою часом. Паркет під ними горів і плавився, й інші партнери, які знали цих двох, не ризикували вставати між з ними.

Коли у них все це почалося? Вона вже й не пам'ятала. Однак цих двох залишати в одному приміщенні категорично не рекомендувалося, інакше буде вибух. А вже після того, що сталося, їх війна і зовсім може обернутися трагедією. За кого з них вона зараз більше хвилювалася, Віола не могла відповісти навіть собі. Але в будь-якому випадку Ярик не повинен постраждати і, можливо, перекреслити своє майбутнє, намагаючись відстояти її честь.

– Гаразд, підемо до ванної, – він обійняв її, щоб допомогти піднятися.

– Ні, не чіпай мене, будь ласка! Не треба, – знову відсахнулася вона.

Ніяких чоловічих дотиків, тільки не зараз!

– Так, звичайно, пробач...

Потім дівчина стояла під душем і розлючено терла себе мочалкою, ніби це могло стерти те, що сталося. Далі довго лежала у ванній і майже заснула. Різко відчинила очі, коли чоловічі руки дістали її з води і завернули у махровий рушник.

– Захлинутися зібралася? – сердито запитав Ярослав, підняв на руки і відніс на диван.

Цього разу у неї зовсім не було сил чинити опір, взагалі ні на що сил не було. У напівсонному стані вона лежала зламаною лялькою, поки партнер, відвернувшись і шумно дихаючи, на дотик витирав її і завертав у свій банний халат, який приємно пах ним. Ярик взагалі чудово пахне. Цей аромат встиг стати рідним і давав відчуття безпеки.

– Спи! – друг повісив на плече вологий рушник і накрив Віолу ковдрою. – Я скажу твоїм, що зустрів тебе вночі і ти у мене. Більше нічого їм розповідати не буду.

– Дякую... А ти куди? – очі відчайдушно злипалися, але Віолка подивилася на хлопця з занепокоєнням.

– Справа важлива є. А ти спи, спи...

Відірвати голову від подушки не було ніяких сил. Спати... Тільки це зараз важливо і потрібно. Краєм вуха Віолетта почула, як грюкнули вхідні двері, і занурилася в глибокий сон без сновидінь, ніби в чорну глибину пірнула. Але потім в чорноті з'явилося величезне ліжко, на якому Віола побачила себе. На ліжку лежав хтось іще, тягнув до неї руки, намагався... Що саме намагався зробити невідомий, вона не зовсім розуміла, але було відчайдушно страшно, до сліз, до судомних ридань, і коли він, нарешті, до неї дотягнувся, нестямно закричала, заборсалася, намагаючись вирватися, і... прокинулася, цілком реально відбиваючись від Ярослава.

– Тихіше, спокійно! – різко сказав він і злегка її струснув, утримуючи за плечі. – Це я, я... Все, заспокойся. Тобі кошмар снився, ти плакала, я розбудити намагався...

Віолетта затуманеним від сліз поглядом подивилася на свої пальці, якими, здається, ледь не роздряпала партнеру обличчя.

– Пробач... я... – вона обм'якла, і хлопець її відпустив. Його зазвичай сірі очі були схожі зараз на грозове небо.

Поклавши на диван пачку серветок, Ярик відійшов до вікна, де сонце недвозначно сигналило, що полудень давно минув. Віола притягнула серветки, витерла мокрі очі.

– Як ти? – запитав друг не обертаючись.

– Погано, – стверджувати зворотне було просто нерозумно. – А де ти був?

– Ходив до кав'ярні, де ви гуляли, – при цих словах у Віолетти по спині мурахи поповзли. – Хотів дізнатися, що там і як.

– І що? – запитала вона неслухняними губами. – Дізнався?

– У великому бенкетному залі вже нікого не було: випускники світанок пішли зустрічати. Компанія, яка половину ночі гуляла у сусідньому залі, теж роз'їхалася. Може, хтось у номерах і залишився, але більш детальну інформацію (про постояльців та інше) мені не дали, я ж не слідчий, – голос Ярослава звучав роздратовано. – За словами адміністратора, нічого незвичайного вночі не відбувалося. Я йому сказав, що дівчину свою шукаю, вона на зв'язок виходити перестала. Він поспівчував і припустив, що у неї просто зарядка села і вона з друзями, – тепер в тоні хлопця почулася гіркота. – Ось так уб'ють когось, а всі гадатимуть, що у людини телефон розрядився...

Але ж батьки Віоли теж напевно мільйон разів їй телефонували. Вона ж їм обіцяла, що не всю ніч буде гуляти і повернеться раніше, а сама зникла до світанку.

– Їсти будеш? – Ярик повернувся до неї.

– Нічого не хочу... – Віола сіла в ліжку.

– Зрозуміло. Тоді будемо годувати, – зітхнув він і поліз у пакет, який стояв на стільці. – Це твій улюблений сік, його хоча б випий, – в її руки перекочувала упаковка соку. Ярослав сам відірвав соломинку і вставив її у затягнуту фольгою дірочку.

Яблуко і полуниця... Улюблене поєднання було зараз абсолютно позбавленим смаку.

– У моїх, напевно, істерика... – пробурмотіла Віола між ковтками.

– Було діло... – кивнув хлопець. – Але я з ними поговорив і заспокоїв. І поставив на зарядку твій телефон.