Наталі Ліон - Дружина на свята, Наталі Ліон

Ігор

Поки Катя оглядає будинок, а Рекс посилено її охороняє вмостившись на порозі, я не витрачаю час даремно. Викарпкавшись на високу сосну я намагаюся зловити бодай якийсь зв’язок. На щастя, сьогодні мені щастить, як ніколи раніше. 

— Слухай, Кириле, в мене тут термінова справа підвищеної важливості, — пихчу в слухавку переборюючи давню фобію, пов’язану зі страхом висоти. — Твоя дружина ще спілкується зі своєю подругою, Катею? 

— Міг би хоча б привітатися для початку, — невдоволено бурчить Кирило, поки я ледве тримаюся на бісовому дереві зачепившись штаниною за гострий сучок.

— Привіт, друже! Як справи? Якщо хочеш знати, то я до тебе телефоную сидячи на високій сосні і відповідь мені треба терміново, поки я не звалився в сніг.

— Ого, — пирхає від сміху Кирило. — Не знав, що все настільки серйозно. Що саме тебе цікавить?

— Все. Де живе? Чим займається? Чи заміжня? Чи діти є? 

—  Хм… Живе в столиці, нещодавно придбала собі квартиру в гарному районі. Працює економістом в досить престижній компанії. Незаміжня, дітей немає, але, здається, в неї є залицяльник.

Залицяльник — не чоловік. Подумки радію не повіривши своїй удачі. 

— Чому тебе, раптом, через стільки років зацікавило її життя? 

Відповіді на запитання друга я не маю, тому, зробивши вигляд, що в мене раптово зник зв’язок, зістрибую з дерева, і, приземлившись в пухку кучугуру гублю телефон десь глибоко в снігу. 

— Супер! Тепер точно жодна душа не наважиться нас потурбувати. 

Важко зітхнувши і наплювавши на марні спроби відшукати свій ґаджет, повертаюсь в будинок застаючи Катю за розгляданням нашого сімейного альбому. 

— Це твої рідні? — киває на фото, там де ми всі разом зібрались за святковим столом: мама, тато, бабуся, дідусь і я… 

— Так, — відповідаю з тугою згадуючи ті часи, коли бабця і дід були живі.

— А в нас із тобою є якісь спільні фото? З весілля, наприклад, чи просто. Я б дуже хотіла поглянути.

Присягаюся, зараз я навіть вдячний, що мій телефон опинився під товстим шаром снігу. Брехати майже не доводиться.

— Звісно, Катю, — запевняю. — В нас є купа спільних світлин, і я б з радістю показав тобі наші щасливі обличчя, але я загубив свій телефон. Все подвір’я обшукав і все дарма.

— Як шкода… — засмучено зітхає дівчина, і похнюплено сідає на край ліжка. 

Боже, я в цю мить почуваюся ще гіршою сволотою, ніж сім років тому. Замість того, щоб якось сподобатись їй, чи завоювати прихильність я тільки ускладнюю наше майбутнє і поняття не маю, як все виправити…

Катя

Поки мій, начебто чоловік, сидів на сосні і думав, що мені не видно його через вікно, я захлиналася сміхом, уважно обстеживши кожен куточок будинку і не знайшла в ньому жодного натяку на жіночу присутність. Жодної речі, ані предмету одягу, ані засобів гігієни. Нічогісінько! Звісно, мене це насторожило і викликало купу нових запитань, які я наважилась поставити Ігору ближче до вечора. Він так захоплено смажив на мангалі м’ясо, а потім картоплю, що я не хотіла його відволікати завчасно. Лише після смачної вечері, під тріск сухих полін у каміні я наважилась продовжити  свій допит.

— Знаєш, я хотіла переодягнутися, але не знайшла в будинку жодного жіночого одягу. Чому? 

Ігор ледве не захлинувся чаєм. 

— Ну, — прокашлявся він обтираючи обличчя серветкою, — мабуть, це тому, що ми нещодавно закінчили тут ремонт і позбавились всього старого одягу. Це ще одна наша передноворічна традиція — спалювати старі непотрібні речі і залишати все погане в минулому році. 

Якщо про ремонт я охоче вірю, адже будинок дійсно, як новенький, то про традиції віриться дуже слабо. Цей чоловік зовсім не схожий на того, хто дотримується подібної маячні. Тільки, навіщо він це робить? Навіщо вигадує небилиці?

Хоч вбийте мене тричі, але я не вірю, що ми подружжя… Так, чоловік він досить привабливий, в мене немає до нього відрази чи огиди, навпаки, його трохи брутальна зовнішність викликає в мене симпатію. Мабуть, саме по цій причині я досі перебуваю з ним в одному будинку, п’ю ароматний час і насолоджуюсь тихим затишком. Все одно я нічого не пам’ятаю і йти мені нікуди. Доводиться змиритися зі своєю долею, прийняти ситуацію і спробувати отримати від проведеного часу з цим чоловіком хоча б якесь задоволення. Зрештою, я згадала саме його номер телефону і саме Ігор приїхав до мене в скрутну хвилину. Отже, ми точно були, як мінімум, знайомі, і, як максимум, близькі…

— Як ми познайомились? — запитую після вечері допомагаючи чоловіку прибрати брудний посуд. 

Він готував їжу, тому було б справедливо, що миття посуду на мені. Однак, Ігор вирішив, що я зовсім безпорадна і разом з втратою пам’яті позбулась всіх побутових навичок. 

— На весіллі мого друга. 

— Ого, як романтично, — я навіть здивувалась. — І після цього ми почали зустрічатись? 

— Не зовсім, — поки він полоскав тарілки я дозволила собі трохи повитріщатися на його мужні руки і широку спину, обтягнуту теплою сорочкою в дрібну клітинку. 

Без сумніву, в ньому щось було… І це щось, як жінку, мене дуже приваблювало.