Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

Як подібне може не накочувати бажання довше спати й нікуди не виходити в таку темряву та холодину? Тепер розумію батьків, до того ж що коли була маленькою, ніяк не могла збагнути, як можна не любити зиму.

Зараз дорога до школи видається неймовірно складною. По—перше, за пів години проведені у будинку на вулиці повністю потемніло. По—друге, сильні пориви вітру і хуртовини намели стільки снігу, що він тепер покриває навіть мої черевики, які повністю провалюються.

Проклинаючи власну ідею, таки заходжу до нещасливого спортивного залу.

Гра вже в розпалі, тому ледве вдається пробратися крізь натовп, що кричить, розпалений і знайти вільне місце. Ось точно не думала, що всі ці шкільні матчі проходять настільки жваво.

 У мені особливого ентузіазму загальне збудження не викликає. Лише кілька разів поглядаю на поле, і навіть виловлюю поглядом Барінова. М'ячем він справді володіє непогано, хоч мені й складно судити. Мої знання в цьому виді спорту дуже мінімальні.

 План, що спочатку здався ідеальним, не здається таким чудовим. Як мінімум, тому що я добре відчуваю, як сильно промокли ноги від снігу, який потрапив у черевики та встиг розтанути. Це дратує.

 Але проблема в тому, що на моє щастя, Ілона Серебрякова ніколи не зупиняється і не здається. Тим більше не через такі дрібні невдачі.

 Виловити Рому після матчу і ще раз спробувати вмовити на спільну роботу — найкращий варіант на цей момент. Таким чином це не станеться вкотре на очах у Свєтки. Потрібно почати хоч трохи берегти почуття подруги.

 Відразу після того, як гра закінчується, виходжу назад на шкільне подвір'я і дивлюся в обоє, щоб не пропустити, коли мимо пройде Барінов.

 Ледве не встигаю заледеніти на морозі, тому що Рома виходить лише після того, як нікого поблизу не залишається.

 — Ти як дівчисько збираєшся, — шиплю я, наздоганяючи його.

 Вже точно знаю якого це. Свєтка завжди вбирається довше, ніж доведеться провести часу в підібраному вбранні.

—  Знову ти? —  мені навіть необов'язково дивитися, щоб бути впевненою — він закочує очі.

 — Вона сама, — розтягую губи в посмішці.

 — Сподіваюся, ти забрела сюди випадково, а не для зустрічі зі мною, — каже й справді з ледве вловимою надією в голосі.

 — Сподівайся, — доводиться знизати плечима і розвести руки вбік.

 Не можу я виправдовувати очікування кожної людини на планеті. До того ж Барінов, однозначно, не заслужив такої милості.

 — Ну так, — раптом з'являються уїдливі нотки. — Я ж бачив тебе в залі. Невже, настільки запав у душу, що вирішила за мене повболівати?

 — Що ти несеш, — зморщуюсь від огиди. — Ти остання людина, за яку б прийшла вболівати. Але так склалося, що за іронією долі саме ти той, хто може допомогти мені.

 — Дуже шкода засмучувати вкотре, — робить перспективну паузу. — Але ти знаєш відповідь. Бувай.

 І знову йде.

 Ось чорт.

 Знову мчати за ним та ще й по кучугурах? Ну вже ні, вибачте. У подібному нерівному бою точно швидко впаду. Як мінімум, тому що його ноги набагато натренованіші, ніж мої.

 Ось проскакувала ж минулого літа в голові геніальна думка розпочати ранкові та вечірні пробіжки. Як знала, що обов'язково знадобиться у життя. Шкода, ліньки зарубали бажання на корені.

 Роблю я завжди швидше, ніж думаю. Так і зараз.

 Підіймаю голою долонею сніг і ліплю велику сніжку. Зрозуміти то, що відбувається можу лише після того, як вона долітає мети, залишаючи на щоці й підборідді Роминого обличчя червоний відбиток.

 — Ой—йой, — мимоволі зіскакує з язика, і я прикушую губу, не знаючи в який бік повинна робити ноги.

 Миттєво згадую, чому не зробила цього хвилиною раніше, і залишаюся стояти на місці. Все одно, адже наздожене і закапає у найближчому кучугурі.

 Навіть з відстані кількох метрів бачу, як важко здіймаються його груди. Обличчя, на диво, залишається спокійним.

 Через хвилину погляду очі в очі встигаю повірити, що нічого у відповідь на мою витівку не піде. Даремно.

 Зреагувати не встигаю, як Барінов за мить зривається з місця і виявляється прямо біля мене. Зносить з ніг, наче бурхливою хвилею і «занурює» в найближчу кучугуру.

 Навіть не встигаю злякатися, тому що йому вистачає розуму зробити все обережно, щоб моя спина та шия не постраждали. Хіба що від морозу, звісно.

 Рома починає накидати сніг на мене, а я намагаюся оборонятися і вирватися.

 Через кілька хвилин такої метушні негода не шкодує нікого. Я виявляюся повністю мокра та обмерзла під Баріновим, який нависає зверху і так само посипаний снігом. Десь моя заслуга, але здебільшого мені допомагає снігопад, який продовжує замітати кожен сантиметр міста швидкими темпами.

 — Зараз закричу! — задихаючись, лепікую я, продовжуючи жалюгідні спроби помститися.

 Ситуація буквально занурює кудись у дитинство. З Ніком завжди любила ось так дуріти взимку у дворі. І так само загрожувала криком і сльозами, якщо розуміла, що сили нерівні, і я зазнаю поразки.

 — Насмішила, — на мить на його губах з'являється тепла посмішка. — Ти ледве кажеш, а кричати зібралася.

 Тут він страшенно правий. Але не встигаю придумати наступного плану, як відчуваю легкість.

 Рома усувається і встає з мене.

«Що?» — звучить у мене в голові, але вистачає розуму не вимовити вголос. Лише окидаю Баринова спантеличено—питальним поглядом.

 — Знаєш, — несподівано вимовляє він. — Я подумав і готовий тобі допомогти.

 — Що? — тепер уже вголос вигукую і підриваюсь із кучугури. — З чого раптом?

 — Просто, — знизує плечима. — Настрій такий.

 Розвертається і починає йти.

 Повірити не можу своєму щастю, що вдалося настільки легко досягти його згоди. Адже вже планувала влаштовувати танці з бубном біля багаття, щоб викликати його розташування, а все виявилося настільки просто, що аж нудно.

 Тільки почати танцювати тут від радості не встигаю.