Анна Дрімс - Подаруй мені тата, Анна Дрімс

Розділ 2.2. Ніка

Ніка

— Мам, — гукає мене Надійка, поки я заплітаю їй косу. — А ти мене сьогодні забереш раніше?

— Намагатимусь, — говорю, а сама думаю про роботу. — Все, — прибираю гребінець у комод. — Одягайся.

Дочка зістрибує зі стільця та біжить у коридор. Беру сумку й виходжу слідом за нею. Надійка крутиться перед дзеркалом, помічаю, як вона ховає кулон під водолазку, натягуючи курточку. Одягаємось, допомагаю вдягнути їй рюкзак. На вулиці моя маленька засмучено дивиться на сльоту.

— Чому сніг так швидко тане? — обурюється, тупаючи ніжкою по калюжі. Чоботи стають трохи брудні. Добре, що не піддалася її вмовлянням і купила взуття темного кольору. Білим чоботам був би капець... Підіймає на мене свої невинні блакитні очі. — Ой… я не хотіла…

— Воно саме, так? — усміхаюся, хитаючи головою.

— Ага... — засмучено киває.

Приходимо до школи, допомагаю їй почистити взуття. Відводжу до класу, вона швидко цілує мене та тікає до решти дітей.

Повертаюсь додому. Відразу починаю пошуки нової роботи, знаходжу кілька відповідних вакансій, дзвоню…

Дивно, але одна з компаній запрошує на співбесіду одразу. І ось, через годину, двадцять хвилин з якої довелося поштовхатися в автобусі, тому що саме зараз багато хто їхав на роботу (ну і я, по суті, теж…) нарешті дісталася пункту призначення.

Сьогоднішній ранок допоміг мені зрозуміти всі переваги моєї автівки. Можливо, вона у мене не найновіша та без наворотів, проте практична.

Зайшовши до будівлі, швидко знаходжу потрібний кабінет. Загалом, розмова з керівником проходить непогано, але шаблонна фраза: «Ми вам передзвонимо» наштовхує на сумні думки. Скоріше за все, не бачити мені цієї роботи.

Вже на вулиці згадую про машину. Дивлюся на час… Майже дванадцять. Може, вже зробили?

Знаходжу візитівку. Швиденько набираю номер. Незнайомий чоловічий голос повідомляє, що машину вже можна забирати. Уточнюю адресу. Посміхаюся, відчуваючи, що, можливо, удача таки повертається до мене, тому що сервіс знаходиться за двадцять хвилин від будинку. Викликаю таксі.

Автосервіс мене приємно дивує, але я в таких рідко обслуговуюся. Для мого бюджету це дорого.

На вході мені одразу зустрічається високий чоловік, який уточнює моє ім'я та марку автівки. Слідую за ним, слухаючи, які саме маніпуляції були проведені з моїм автомобілем. З вдачею я, мабуть, погарячкувала… Відчуваю, цінник буде космічним…

— Ясно, — киваю, оглядаючи свою машину. — Скільки з мене? — запитую, морально готуючись розпатрати свою картку.

— Все вже сплачено, — спокійно повідомляє.

— Стоп, — розгублено ляскаю віями. — Ким?

Чоловік мовчить, а до мене поступово доходить.

— Ігор... — бурчу собі під ніс, підіймаю погляд на співробітника сервісу, а той просто знизує плечима. — Ну гаразд, — заспокоююсь. То була його ініціатива. Я йому нічого не винна. — Дякую.

Потрібно просто відпустити ситуацію, залишивши все як є. Сідаю в машину, вже збираюся виїхати із сервісу, і тут дорогу перекриває якийсь ненормальний, різко гальмую.

Ось дідько! Позашляховик!

— Та що мені так щастить! — вискакую з автівки та відразу кам’янію.

З автомобіля виходить Ігор.

Ну як так... Ну ні-і-і...

Вдача точно зі мною попрощалася. Вити хочеться.

Добре. Нічого страшного не сталося. Потрібно просто взяти себе до рук і все. Адже ми дорослі, цивілізовані люди. Ну нічого ж зі мною не станеться, якщо я поговорю з ним. Мабуть…

— Хтось не в дусі, — усміхається, підходячи до мене. — Привіт.

— Привіт, — розгублено вторю, відчуваючи, як серце б'ється і долоні чомусь починають пітніти. Ну ні. Не хочу так. — Скільки я тобі винна? — впевнено випалюю.

— За що? — його блакитні очі ловлять мій погляд, він робить пару кроків до мене, але я відсахуюся на один крок назад, розриваючи наші погляди.

— За машину, — видихаю.

— Ти мені нічого не винна, — карбує. Невже його зачепило те, що я хочу сама сплатити за ремонт власного автомобіля? Робить один крок назустріч мені. Його запах огортає мене, витягаючи картинки зі спогадів. Але це, напевно, навіть добре… Бо я згадую не лише гарні моменти, а й погані…

— Винна, Ігорю, — суворо кажу, приходячи до тями після протверезних картинок з минулого. — Це моя машина, і я сама здатна оплатити її ремонт.

— Ніка, — гарчить крізь зуби. Невдоволений він, ну що ж, я теж не в захваті.

Підходить майже впритул, відчуваю, як моє дихання починає збиватися від такої близькості. Але я швидко беру себе до рук.

Ні. З цим чоловіком у мене все скінчено. Гордо смикаю підборіддям, зустрічаючись із його небесним поглядом, відразу згадую свою Надійку.

— Ігорю, — впевнено кажу. — Я не хочу, щоб між нами були невирішені питання, тому, будь ласка, не роби із себе героя, — усвідомлюю, що можу завдати йому болю своїми словами, але іншого виходу я не бачу. — Я не потребую порятунку. Дозволь мені закрити це питання самостійно. Скільки я тобі винна?

— Ні, — відсікає, свердлить мене невдоволеним поглядом. — Це вже закрите питання.

— Гаразд, — видихаю, сміливо роблячи крок назад. — Тоді дякую тобі за допомогу.

— Будь ласка, — твердо вимовляє. Точно образився... І чому це мене так хвилює? Хоча я знаю, чому…

Сідаю назад у машину, зачиняю двері.

Більше ми з ним не побачимось. Тепер вже точно.

Усередині все ніби тягнеться до нього, але й тоді було те саме, а потім… а потім було дуже боляче…

Я знаю, який ти, Градов. І я не можу дозволити собі повірити тобі знов. Ця заборонена розкіш може коштувати мені занадто дорого... а зі своїми почуттями я якось впораюся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно