Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

***

— Ну як, Настусю? — варто було дочці з’явитися на порозі кухні, Наталя Олександрівна усміхнулася, схопила рушник, витерла об нього руки, а потім підійшла до дівчини, поцілувавши в щоку.

— Могло бути гірше, — Настя вимучено усміхнулася, пройшла в невелику затишну кімнатку, опустилася на кутовий диванчик.

Усе в їхній квартирі було невеликим, акуратним, затишним. Колись татові дико пощастило успадкувати цей маленький світ від двоюрідної бабусі, яку той неймовірно любив, цінував, доглядав до останнього. Причому доглядав суто по-людськи, а не з думками про те, що колись отримає винагороду за свою працю. Він взагалі був чоловіком сердешним і щирим. Не ухилявся від прямої відповіді, не приховував, не прикидався, робив добрі справи тому, що хотів, а не тому, що продумував можливу вигоду на два ходи вперед. Мабуть, за це його й любили. За це колись полюбила мама, колеги, друзі, а Настя любила його просто тому, що це був її тато.

Дівчина глянула на кухоньку, вкотре милуючись квітковими шпалерами на одній стіні, веселою плиткою їм у тон на фартусі, витребеньками, які були такі цінні маминому серцю, а тому висіли, стояли, лежали то тут, то там. Годинник у формі тарілки, горщики з фіалками на підвіконні, вишита своїми руками скатертина з такими ж кольорами, як на шпалерах, серйозний домовик, що стежить за тим, що відбувається навколо з висоти свого притулку на холодильнику.

Наталія Веселова вкладала душу в цю кухоньку. Вкладала майже так само завзято, як колись у чоловіка, у дітей, у їхнє світле майбутнє.

Перед Настею опустилася тарілка із сирниками, піала з варенням, піймавши повний захоплення погляд дочки, Наталя підморгнула, а потім знову відвернулася до плити, вимкнула чайник.

— Андрійку, сніданок! — крикнула, розливаючи окріп по чашках, а потім перекидаючи чайний пакетик з однієї, в іншу.

Зазвичай яким би пізнім сніданок не був, на нього Андрій не поспішав. Спочатку йому належало провести ритуал перевірки всіх доступних соцмереж, потім вигодувати жителів численних ферм, яких на його телефоні було безліч, і лише потім можна було зійти до вмивання й ранкового приймання їжі.

Поставивши на стіл три чашки, блюдце для себе й сина, Наталя опустилася на стілець поруч із дочкою.

— Чому сумуєш, ласунко? — підперши руками підборіддя, жінка спрямувала уважний погляд на дочку. Відразу помітила, що Настя не в кращому настрої, думала, здалося, а ось тепер розуміла, що так і є. Навіть сирники не змогли допомогти розгладити зморшку між бровами.

— Не сумую, просто… — дівчина опустила сирник у варення, а потім підняла, задумливо стежачи за тим, як тягучі крапельки повертаються в піалу. — Я сьогодні говорила з Петром…

Мама насупилася, але промовчала. Петро їй не подобався. Точніше колись подобався, але варто було дізнатися, як негарно він поступив із донькою, уся симпатія зникла. Подумати тільки! Проміняти її Настусю на якусь вертихвістку! Тішив Наталю тільки той факт, що Настуся не дуже-то страждала, а ще віра в те, що він колись пошкодує, проте Тусі йому вже не бачити.

— Загалом, вирішила, що поки не буду з ними танцювати. Нога не пускає. Буду шукати щось інше, — дівчина підняла погляд, несміливо усміхнулася. — Потерпиш ледащу ще декілька тижнів, поки щось знайду? — розповідати матері  те, як саме вона «вирішила» зовсім не хотілося.

Звичайно, вона очікувала, що мама здивується. Підозрювала, що засмутиться. Навіть готова була до того, що почне випитувати, але ні.

Наталя якийсь час дивилася на дочку розгублено, а потім закрила обличчя руками, важко зітхаючи.

— Мене звільнили, Насте. Вчора.

Серце впало до п’ят. Ось так, в один день їхній сімейний світ — невеликий, але стійкий човник — погрожував піти на дно. А те, що її попросили з групи, раптом втратило ту значущість, яку мало ще хвилину тому. Без маминої зарплати вони помруть. Остаточно й безповоротно.

— Як?

— Просто. Попереджали давно, що всіх не потягнуть, але я й подумати не могла, що доберуться до нашої бухгалтерії.

— І що тепер? — сирник знову пірнув у варення, йдучи на дно посудини, цього не помітила ні одна з них на кухні.

— Якби я знала, Настусю. Учора й сьогодні телефоную до знайомих, намагаюся хоч щось, хоч якось… Я вже й не пам’ятаю, як це — шукати роботу, уявляєш? Скільки я там просиділа? Сім років?

— Сім. — Стільки ж, скільки вже немає тата.

— Так, і тепер намагаюся згадати, як це роблять. Але всім молодих потрібно. А на мене, сорокарічну, дивляться, як на божевільну. Ніби я в моделі набиваюся.

— Мамусю… — Настя прикрила очі, всоте за день відчуваючи гіркоту на язику. Усе так відразу й так невчасно.

— Ти тільки ніс не вішай! — помітивши, що дочка стала чорніша за хмару, Наталя якось відразу забула про власні прикрощі, узяла руки доньки у свої, заглянула в очі. — Прорвемося, ми ж завжди проривалися. Правда ж? Та й не можна нам сумувати! Тільки подумай який сміх — Веселові, і так сумують!

Настя кивнула, не чуючи ні грама впевненості в словах мами. Завжди проривалися, але якою ціною? Через здоров’я, нерви, власну гордість. І варто було тільки всьому владнатися, варто було заспокоїтися, варто було почати планувати, як усе полетіло в безодню.