Софія Чайка - Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка

Розділ 4

 

 

— Ти знаєш? Хто тобі сказав?

— Думаєш, я сліпий? Ну, може, трохи й осліп, коли одружився зі своєю Галиною, але ж потім я виправився, тобто розлучився.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, то це вона від тебе втекла, Вороний. Зате залишила тобі Катрусю. Не відволікай мене. Краще розповідай, як ти дізнався про мене і... про нього.

— Блискучі очі не приховаєш, Синичко. Одного зрозуміти не можу: що в ньому такого? Адже деякі хлопці ледь не молилися на тебе.

— Жартуєш? Ніколи нічого подібного не помічала.

— Бо дивилася не туди, куди було слід, — Сергій провів широкою долонею по чорному, наче вороняче крило, волоссю та підкрутив відсутній вус. — А ця стурбована лисиця біля Дубовського що робить? Вже захомутала? Ну й по заслузі.

— Те, що ти Віталіка терпіти не можеш, я зрозуміти можу. Але Вікторія, — Яна витерла долонею очі й пораділа, що зазвичай ігнорує макіяж. — Впевнена, в природі не існує такого чоловіка, який би не облизався їй услід.

Сергій взяв її за долоню, і та потонула в теплій руці.

— Дитинко, ти погано знаєш чоловіків. Досвіду замало, — Яна кинула на нього сердитий погляд і спробувала звільнити долоню. Сергій розсміявся, але руку не відпустив. — Але з іншого боку, це ж чудово. На жаль, я не претендую на роль чоловіка, який буде просвіщати тебе в цьому питанні... Хоча, якщо ти погодишся, — Яна різко висмикнула пальці з його рук і подарувала Сергію ще одні колючий погляд. — Зрозуміло, але в одному я все ж зізнаюся: не всім подобаються пишнотілі ляльки, — дівчина недовірливо похитала головою, але наступна фраза буквально приголомшила її. — Ця дамочка вчора підходила до мене. З пропозицією. Відвертою і вельми безсоромною.

— Хто?

— Психолог наш.

— Не може бути! Вона сказала, що вони з Віталіком зустрічаються. Я сама бачила, як вони дивляться один на одного. А ти... Ти відмовився?

— Ну. Так. Бачила б ти її в цей момент. Страшна. Я навіть злякався. Ніколи не думав, що такий маленький ротик може вимовляти такі негарні слова. Повторювати не буду, можеш не благати.

— Але хіба так буває, Сергію? Одразу з двома?

— Ян, не питай мене, добре? Нещира вона, штучна якась. І заздрісна. Тобі заздрить по чорній силі. Дубовського спокусила, поруч з яким ти навіть не дихаєш. Але їй цього мало. Помітила, що ми з тобою товаришуємо, вирішила і мене до рук прибрати. Я, природно, ігнорував. Уявляєш, який це для неї облом?

Сказати, що Яна здивувалася, значить, нічого не сказати, але й причин не довіряти хлопцю не бачила. Якщо раніше вона не могла пояснити події, що розгорталися за її безпосередньої участі, то здогад Вороного робив дещо зрозумілим.

З іншого боку, звідки могла взятися ось ця заздрість саме до неї, Яни?

Вона не така вже й вродлива, що не настільки добре одягнена, і, звичайно ж, далеко не так пристойно забезпечена, як Вікторія. Що вже казати про чоловіків. За рідкісним винятком, майже всі вони влаштовувались біля ніг білявої кокетки.

Яна перебирала в пам'яті достатні підстави для такого неприємного та небезпечного почуття, як заздрість, і не знаходила нічого відповідного.

Віка мало розповідала про своїх батьків, але Яна знала, що її батько — відомий і дуже популярний офтальмолог в столиці, працює у відомій клініці та викладає. Мама дівчини теж працює там, а їхньою величезною квартирою майже в центрі міста Віка не втомлюється вихвалятися.

Батьки Яни раніше учителювали у звичайній школі. Зараз милі, працьовиті люди мешкали здебільшого на маленькій дачі й тільки в найлютіші морози поверталися до міста. Тоді вони втрьох туляться в малогабаритній квартирці.

Звичайно ж, дивним було те, що Віка опинилася в провінційній лікарні при таких, без сумніву, великих можливостях її родичів. Але, поміркувавши, Яна вирішила, що це не має стосунку до її проблеми. Та й справа, швидше за все, не в заздрості, а в поганому характері Вікторії.

У будь-якому випадку і незалежно від причин Яна вирішила більше не підтримувати з Вікою ніяких стосунків. Хоча зробити це складно з огляду на те, що їхні професійні інтереси дуже часто перетинаються.

Синичка ще довго блукала б уявними лабіринтами, якби Сергій раптом не запитав:

— Слоників рахуєш?

— Я тут подумала… Ти помиляєшся, і заздрість у випадку з Вікторією ні до чого.

— Як знаєш. Бачу, що ти вже все для себе вирішила. Тому витирай-но сльози та вирушай до своїх бабусь. Вони вже на тебе зачекалися.

— Марія Іванівна! Як я могла забути! Ти чергував? Їй гірше?

— З нею все гаразд. Не панікуй.

— Спасибі тобі! Я дійсно повинна бігти.

Вона зробила декілька кроків у бік коридору, але потім повернулася, показала пальцем на ліве око та запитала:

— Червоні?

Сергій удав, що уважно розглядає її обличчя, а потім знизав плечима.

— Чому червоні? Ти ж не крілик. Великі, красиві та сірі. Я б додав — зі сріблястими цятками. Особливо в лівому оці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍