Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

— Ємчуку Гордію Теодоровичу, чи готові ви взяти собі за дружину Царенко Поліну Сергіївну, — заговорила жінка, — кохати, цінувати та поважати її в радості та горі, доки смерть не розлучить вас?

Він декілька секунд уважно дивився на мене своїми сірими очима. Вони в нього були такими яскравими, що мені захотілося примружитися.

— Так, готовий! — твердо відповів хлопець.
 

— Чи згодна ви, Царенко Поліно Сергіївно, вийти заміж за Ємчука Гордія Теодоровича, — продовжила жінка, — кохати, берегти й підтримувати його в горі та в радості, доки смерть не розлучить вас?

Це здавалося повним божевіллям. Ігор казав Юлі, що я тупа істеричка, але тепер виявляється, що я ще й божевільна. Мабуть, треба дійсно бути несповна розуму, щоб вийти заміж за незнайомця.

— Згодна! — упевнено сказала я.

Якщо я стою тут, тримаючи його за руки, то назад дороги уже нема. Може, наша гра під назвою «весілля» буде навіть веселою?

Нам передали обручки. Гордій надів мені на безіменний палець красиве колечко з дрібними камінчиками та якимсь гравіюванням. Поки не могла розібратися. У нього ж була звичайна кругла, але теж з цим написом. Я наділа обручку йому на палець та відчула сльози на очах. Цей день не мав бути таким. Не в цьому місці та не з цим хлопцем. Як би я не намагалася усміхатися зараз, моє серце та моя душа були не на місці.

— Можете поцілувати наречену! — радісно сказала жінка, а всі гості почали аплодувати.

Гордій підняв мою фату, зустрічаючись зі мною поглядом. Я й забула, що доведеться ще й цілуватися з ним. Він повільно нахилився та доторкнувся своїми губами до моїх. Я напружилася від цього легкого дотику. Відчуття образи переповнювало мене. Я заплющила очі та помітила, що одинока сльоза таки потекла по моїй щоці, змішуючись з поцілунком. Гордій трохи відсторонився, уважно дивлячись на мене. На його обличчі з’явився вираз збентеження. Я швидко повернула голову вбік і витерла мокру щоку.

— Ходімо! — сказав він, узявши мене за руку. — Треба познайомити тебе зі своїми рідними.

— Ти не знайомив свою наречену з ними раніше? — поцікавилася я.

— Вона була знайома тільки з мамою. Тата в мене нема, а дідусь лише приїхав на весілля. Він живе в Британії.

— Зрозуміло.

Ми попрямували всередину будівлі, де був ресторан. Якраз там уже зібралися всі гості. Ми зупинилися біля невеликої фотозони, де було багато журналістів та телекамер. Мабуть, саме тут нас будуть вітати. Першим підійшов старший сивий чоловік, що був у темних окулярах. Чорний костюм-трійка ідеально сидів на ньому. Він усміхнувся, спершись на тростину.

— Це Поліна, — Гордій показав на мене. — А це мій дідусь — Гордій-старший.

Нічого собі! Схоже, у них якась династія стародавніх імен. Гордій Теодорович — це майже знущання у сучасному світі. Зате звучить благородно.

— Дуже рада з вами нарешті познайомитися, — сказала я усміхнувшись. — Гордій багато розповідав про вас. Шкода, що не вдалося раніше побачитися з вами.

— Мені теж приємно познайомитись з дружиною свого внука, — мовив дідусь.

Він зняв свої чорні окуляри. Я уважно подивилася в його сірі очі, що були такими ж яскравими, як у мого чоловіка.

— Нарешті Гордій став трохи серйознішим.

Я криво усміхнулася, глянувши на хлопця. Трохи? Куди ще серйознішим?

— Вітаю вас зі святом і бажаю міцного подружнього життя. Свій подарунок від мене ти вже отримав.

Гордій кивнув та теж спробував усміхнутися. Дідусь спочатку обійняв мене, а потім свого внука. Усі почали нас вітати з цим весіллям, але я абсолютно нікого не знала. Мама хлопця дивно дивилася на мене. Вона взагалі не розуміла, що відбувається, адже нареченою мала бути зовсім інша дівчина. Так, ситуація вийшла максимально божевільна.

Після того, як гості нас привітати, ми зробили декілька фото для преси. Як виявилося, Гордій увесь час приховував свою дівчину, а сьогодні всі мали дізнатися про неї. Ну що ж, нею стала я! Цікаво, як відреагують рідні, коли побачать в інтернеті мої фото з Гордієм. Байдуже! Після вчинку Ігоря, я можу робити, що хочу. Завтра все поясню батькові, а зараз чинитиму так, як від мене вимагає угода.

Ми сиділи за невеликим столом для молодят. Коли нервувала, мені завжди хотілося їсти. Переважно зупиняла себе, адже професія моделі зобов’язувала бути стрункою. Та не цього разу! Такою голодною я не була вже давно. Гордій лише дивно дивився на мене, коли я наминала за обидві щоки те, що нам приносили. Потім ми танцювали перший весільний танець. Це було трохи дивно, але я все ж старанно грала роль щасливої нареченої.

— Я втомилася, — пробурмотіла я, коли ми зупинилися біля столика з десертами. — Ноги болять у цих туфлях.

— Потерпи ще трохи, — сказав Гордій. — Скоро поїдемо звідси.

— Куди поїдемо? — поцікавилася я.

— Додому.

— До тебе додому?!

— Дідусь подарував мені будинок перед весіллям. Ми з моєю нареченою завезли туди свої речі минулого тижня. Тобі доведеться деякий час пожити там.

— Що? — майже закричала я. — Ти не казав мені про це!

— Дідусь може в будь-який момент з’явитися, а як я буду пояснювати йому твою відсутність?

— Не знаю. Придумаєш щось! Це не мої турботи.

— Це максимум на три дні, — додав Гордій. — Дідусь довше не залишався тут.

— Чому тобі так важливе це одруження? — спитала я, примруживши очі. — І чому ти боїшся, що дідусь раптом дізнається про наш фіктивний шлюб?

— Тихіше говори! — Гордій підійшов ближче до мене та понизив голос. — Мій дідусь має свій бізнес у Британії. Він завжди хотів, щоб я одружився, бо для нього це означало свідомість та серйозність. Завдяки цьому одруженню я зможу стати спадкоємцем свого дідуся.

— Навіщо тобі його гроші, якщо ти й так відомий спортсмен? У наш час спортсмени мало заробляють?

— Це не такий спорт, до якого ти звикла. У нього треба вкладати дуже багато грошей.