Жан-Франсуа Марміон - Чому люди тупі? Психологія дурості

змогла переграти в ґо одного з найкращих гравців світу. Це досягнення вражає, та при цьому забувають сказати, що AlphaGo вміє тільки одну річ: грати в ґо. Так само як програма Deep Blue, яка виграла у Каспарова в шахи 1996 року — уже понад двадцять років тому. Так звані «розумні» машини засвоюють тільки дуже спеціалізовані навички й переймають їх від свого людського вчителя. Розмови про автономію машин, які «самостійно навчаються», — це міфи: машини не вміють переносити набуті вміння з однієї галузі в іншу, водночас саме такий перенос — один із базових механізмів людського інтелекту. Сила комп’ютерів — у потужній робочій пам’яті й блискавичній обчислювальній здатності.

«Здатні навчатися» комп’ютери, які працюють за принципом deep learning (нове покоління штучного інтелекту), не розумні, бо не розуміють, що роблять. Отак, програма автоматизованого перекладу Google навчається тільки використовувати слово в заданому контексті (послуговуючись великим масивом прикладів), водночас залишається цілковитою «кретинкою»: у жодному разі вона не розуміє сенсу слів, які застосовує.

Ось чому Жерар Беррі дозволяє собі казати, що, по суті, «комп’ютер — круглий дурень».

Колективна дурість

Колективний розум означає форму групового інтелекту, таку як у мурах чи нейронів: кожен елемент окремо майже ні на що не здатний, але груповий ефект робить дива. Магія самоорганізації дає мурахам здатність будувати мурашник з галереями, шлюбною кімнатою, коморою, інкубатором, системою аерації… Деякі займаються городництвом (вирощують гриби), тваринництвом (тлі) тощо.

Попри те що їхнє функціонування досі не зрозуміле, модель колективного розуму швидко завоювала визнання. Вона базується на простій ідеї: ціле перевищує суму доданків. Колективне рішення й спільна творчість ліпші за індивідуальні рішення.

І все ж трапляється й так, що разом виходить гірше, ніж поодинці. Отож колективний розум має зворотний бік — колективну дурість. У групі наша розпізнавальна здатність може бути суттєво зменшена: знамениті досліди групових норм, проведені психологом Соломоном Ашем, вже давно засвідчили це. Якщо більшість обстоює явно хибну й дурнувату теорію, цього досить, щоб привернути решту внаслідок ефекту конформізму. Інший приклад — оманливі переваги «мозкового штурму»: візьміть групу з десяти осіб і загадайте їм працювати разом упродовж півгодини над якимсь проектом (наприклад, придумати гасло, щоб привабити туристів до міста). Паралельно загадайте те саме іншій групі, в якій усі працюватимуть індивідуально. Зберіть відповіді: пропозиції групи № 2 значно багатші й численніші за пропозиції групи № 1. Іншими словами, іноді ціле менше за суму доданків.

До речі, немає сенсу проводити великі психологічні експерименти на підтвердження групової глупоти. Усе, що виявляється в лабораторії, щодня можна спостерігати на робочих нарадах, де колективні зусилля породжують стільки ж дурниць, скільки можна наробити самостійно.

Легковір

Чи є хто легковірніший за дитину? Вона готова «проковтнути» будь-що: що є десь на небі старий пан з білою бородою, який мандрує в летючих санях, запряжених оленями, і приносить подарунки слухняним дітям, або що маленька мишка приходить по випалий зуб і залишає монетку натомість…

Легковірність — це форма дурості, властива дитинству. Принаймні на думку такого психолога, як Жан Піаже. А філософ Люсьєн Леві-Брюль вважав, що первісні народи зі своїми анімістичними віруваннями в «духів лісу», наділених магічними силами, також були вельми легковірними, і це начебто доводить, що дикуни, як і діти, не доросли до свідомого віку.

Але довелося визнати, з огляду на психологічні експерименти, що діти не такі наївні, як про них думали: вони погоджуються, що олені можуть літати, але тільки в якомусь паралельному світі, який не підлягає законам цього світу, де, як вони добре знають, олені не літають. Ми й самі, раціональні дорослі, готові повірити в існування часточок з дивною поведінкою (одночасне перебування в двох місцях, спілкування на відстані), бо так нам кажуть фізики. Дехто з цих науковців — люди релігійні й вірять навіть у воскресіння Христа.

Ці факти змусили психологів і соціологів переглянути значення слів «бути легковірним». Відтак легковірність не вважається більше браком логіки (іншими словами, дитячим глупством): віра в очевидно неймовірні речі більше пов’язана з системою відліку, а не з наївністю й браком проникливості.

Наприкінці життя Люсьєн Леві-Брюль визнав, що помилявся щодо «примітивних» народів. Визнання своєї помилки додає довіри, бо така поведінка доволі рідкісна в світі філософів.

Дебіл

Коли наприкінці XIX сторіччя Жуль Феррі запровадив у Франції обов’язкову шкільну освіту, виявилось, що деякі учні нездатні вчитися за звичайною програмою. Тоді двох психологів, Альфреда Біне й Теодора Сімона, попросили розробити тест на інтелект, щоб виявляти таких дітей і надавати їм підхоже навчання: цей тест ліг в основу того, що стане згодом знаменитим тестом на КІ (коефіцієнт інтелекту).

Вважається, що середній коефіцієнт інтелекту в нормальному розподілі дорівнює 100. Тести на КІ привели до визначення дебілізму і його підвидів: «легкий дебілізм», коли КІ менше за 80 (і більше за 65); «середні дебіли» мають КІ між 50 і 65; «глибокі дебіли» (яких раніше називали імбецилами) — між 20 і 34. Ще нижче (КІ менше ніж 20) — «глибока розумова відсталість».

Сьогодні психологія відмовилась від слів «дебіл» і «відсталий», замінивши їх евфемізмами: ми кажемо «гандикап», «затримка розвитку», «уповільнений розвиток», «труднощі навчання», себто «інший» (точно так, як більше не кажуть «генії» чи «обдаровані», а натомість — «ранні діти» чи «з високим потенціалом»). Що не заважає на практиці використовувати тести, щоб класифікувати дітей відповідно до ступеня їхнього розумового відставання, бо треба ж їх спрямувати до відповідних навчальних закладів.

Імбецил, ідіот

Терміни імбецильності чи ідіотизму застосовували на зорі психіатрії як науки, щоб описати осіб з дуже низьким рівнем інтелектуального розвитку, нездатних читати, писати, а часом і говорити. Філіп Пінель уважав Віктора з Аверона, дитину-дикуна, ідіотом: сьогодні того назвали б «аутистом».

«Типовий ідіот — це особа, яка нічого не знає, нічого не може, нічого не хоче, і всякий ідіот так чи інакше наближається до цієї крайньої недієздатності», — писав французький психіатр Жан-Етьєн Ескіроль.

Лікар Поль Сольє в своїй праці «Психологія ідіота й імбецила: нарис патологічної психології» (1891) присвятив розділ «ідіотам і імбецилам». Висловлюючи жаль з приводу відставання французької психології від англійської та американської, він зауважує, що немає одностайності у визначенні ідіотизму чи імбецильності: одні беруть за критерій оцінювання інтелект, другі — мовлення (нездатність правильно говорити), треті — моральні якості (невміння опанувати себе).

Психологи поступово відмовляються від концепції ідіота. Єдине, що подекуди залишається, — це поняття «ідіот-савант» (хоч перевагу віддають усе ж таки «синдрому саванта»): тип, що об’єднує деякі випадки аутизму