Ю. Несбе - Поліція

— Кави? — запропонував йому чоловік у пістрявій шапці, відкриваючи термоса. Вже за цим однісіньким словом Антон зробив висновок, що цей чоловік родом не з Осло. Вочевидь, з якоїсь провінції, але, як і більшості норвежців зі сходу країни, Антону були зовсім нецікаві характерні особливості місцевих діалектів.

— Ні, — одказав Антон.

— Завжди добре мати з собою власну каву на місці злочину, — продовжив чолов’яга у шапочці. — Ніколи не знаєш, як довго доведеться працювати.

— Годі теревенити, Бйорне. Він уже розслідував убивства, — перебила його Беата Льонн. — Драмменська справа, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь, — відповів Антон, похитуючись на підборах. Колись він справді розслідував убивство. На жаль, він здогадувався, чому його запам’ятала сама Беата Льонн. Чоловік зітхнув.

— Хто знайшов тіло?

— Він, — кивнула головою Беата у бік від’їжджаючої поліцейської машини. До них долинуло ревіння двигуна.

— Узагалі-то мене цікавить, хто першим побачив труп та викликав вас.

— Дружина жертви зателефонувала, коли чоловік не повернувся з велосипедної прогулянки, — почав розказувати чоловік у шапочці. — Збирався покататися лише годину. Вона занепокоїлася через його хворе серце. Оскільки ж у нього на апараті був встановлений навігатор з передавачем, то його швидко знайшли.

Антон повільно кивав, подумки уявляючи картину, яка постала перед очима бідолашної жінки. У двері будинку дзвонять двоє поліцейських — чоловік та жінка. Відкашлюються, дивлячись на дружину загиблого із тим самим трагічним виразом на обличчях, який сам говорить за себе, і вже непотрібні всі ті зайві, невимовні слова. Очі жінки — вона не хоче чути те, що їй зараз скажуть, але все розуміє й не стримує емоцій.

Перед його внутрішнім поглядом з’явилася Лаура, його власна дружина.

До них під’їхала «швидка» з вимкненими сиреною й мигалкою.

Дуже повільно, але врешті-решт до Антона дійшло. Миттєва реакція на заяву про зниклу людину. Миттєво відстежений сигнал передавача. Юрмисько на місці вбивства. Колега, якого так сильно тіпало від жаху, що його довелося терміново відпустити додому.

— Жертва — поліцейський, — прошепотів він.

— Тут, мабуть, градусів на півтора холодніше, ніж у місті, — мовила Беата Льонн, набираючи номер на своєму мобільному.

— Авжеж, — підтвердив чоловік у шапці, себто Бйорн, відпиваючи каву з кришечки термоса. — Ще навіть колір шкірного покриву не змінився. Десь між восьмою та десятою?

— Отже, поліцейський? — перепитав Антон. — Ось чому ми всі тут?

— Катрина? — заговорила Беата у слухавку. — Можеш для мене дещо перевірити? Це стосується справи Сандри Тветен. Так, правильно.

— Господи! — вигукнув Бйорн. — Я ж просив зачекати, поки не привезуть мішки для трупів!

Антон обернувся й побачив двох чоловіків, які продиралися крізь ліс із ношами. З-під простирадла стирчала пара велочеревиків.

— Він знав його, — здогадався Антон. — Ось чому так тремтів, так?

— Наш колега розповів, що вони працювали разом в Екерні ще до того, як до КРИПОСу прийшов Веннесла, — пояснив Бйорн.

— А яка там дата зазначена? — спитала Льонн по телефону.

Пролунав зойк.

— Якого?.. — видихнув Бйорн.

Антон різко обернувся. Один із санітарів-носильників потрапив у кювет на шляху до тіла. Промінь від його ліхтарика освітив ноші. І те, що закривало простирадло. Але… що це? В Антона очі на лоба полізли. Це його голова? Отут, згори того, що, безперечно, було людським тілом, невже це голова? У той час, коли Антон працював у відділі убивств, ще до того, як припустився величезної помилки, йому довелося побачити безліч трупів, але такого на його пам’яті ще не траплялося. Предмет, що за формою схожий був на пісковий годинник, нагадав йому про недільний сніданок, про зварене Лаурою яйце «в мішечок» із рештками шкаралупи, яке тріснуло так, що жовток витік і розмазався по загуслій, але й досі м’якій поверхні білка. Хіба голова може виглядати… так?

Антон завмер на місці, блимаючи очима у темряві й проводжаючи поглядом «швидку». Аж раптом він відчув, що все це з ним уже траплялося, він усе це вже бачив. Білі силуети, термос, ноги, які стирчать з-під простирадла: він бачив це в шпиталі. Ніби все це було якимось знаком. Голова…

— Дякую, Катрино, — закінчила розмову Беата.

— Що сказала? — одразу спитав Бйорн.

— Ми з Ерлендом працювали на оцьому місці, — відповіла жінка.

— Прямо тут? — здивувався її напарник.

— Точнісінько тут. За розслідування він відповідав. Це було, мабуть, років десять тому. Сандра Тветен. Її зґвалтували та вбили. Вона була зовсім дитиною.

Антон нервово ковтнув. Дитина. Спогади.

— Пам’ятаю ту справу, — продовжив Бйорн. — Доля — дивна штука, хто б міг подумати: загинути на місці злочину, який колись розслідував. Таке й у страшному сні не привидиться. З Сандрою Тветен, здається, ця біда теж восени сталася?

Беата повільно кивнула у відповідь.

Антон все ніяк не міг оговтатися. Він уже бачив таке тіло.

— Дідько! — вилаявся Бйорн. — Ти ж не хочеш сказати, що…

Беата Льонн забрала в нього кришку з-під термоса, наповнену кавою. Зробила ковток. Віддала назад. Кивнула.

— От паскуда… — видихнув чоловік.

Розділ З

— Дежав’ю, — мовив Столе Еуне, дивлячись на снігову завірюху, яка розгулялася над вулицею Спурвейсгата, коли ранкова груднева мряка поступилася місцем короткому дню. Потім він повернувся до чоловіка, який сидів у кріслі по той бік письмового столу. — Дежав’ю — це відчуття, ніби ми вже бачили щось раніше. Ми й досі не можемо ніяк пояснити це явище.

Під «нами» він мав на увазі психологів узагалі, не лише психіатрів.

— Деякі психологи вважають, що коли ми втомлюємося, у процесі передачі інформації до частини мозку, яка відповідає за свідомість, трапляються певні затримки, тому вона дістається потрібного місця, вже побувши якийсь час у підсвідомості. Тому ми сприймаємо цей факт як упізнаваний. Саме втомою пояснюється й той факт, що дежав’ю частіше трапляється у кінці робочого тижня. Але це — все, що науці вдалося дізнатися про це явище. П’ятниця — день дежав’ю.

Столе Еуне чекав, мабуть, усмішки від свого співбесідника. Не тому, що усмішка мала якесь особливе значення в його професійній діяльності — в допомозі людям пережити кризу у своєму житті, — а тому, що атмосфера в кімнаті була дещо напружена.

— Я говорив про дежав’ю не в цьому сенсі, — заперечив пацієнт. Клієнт. Людина, яка десь за двадцять хвилин заплатить за цей сеанс у приймальні й цим допоможе покрити спільні витрати п’яти психологів, які вели окрему практику в цій чотириповерховій старовинній будівлі на вулиці Спурвейсгата, яка тяглася крізь весь доволі елегантний східний район Осло. Столе Еуне крадькома зиркнув на годинник, що висів на стіні за головою його гостя. Вісімнадцять хвилин.

— Це більше схоже на сон, який приходить